Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/85

— 75 —

Деж ти, роже-квітко, ту ся й обявила
Відай тебе моя донька на воду пустила?»

«Ти гадала, мати, що мя не згодуєш,
Далась мене за нелюба, а тепер бануєш!

Ти гадала, мати, що мене ся збудеш,
Така прийде годинонька, ще плакати будеш.»

 

ОЙ КРАСНО, ЯСНО.

Ой красно, ясно, ой красно, ясно,
Куди сонечко сходить,
Ой ще краснійше, ой ще яснійше,
Куди матінка ходить.

Сонечко зайде, сонечко зайде
Та назад воно зійде,
Матінка умре, матінка умре,
Вже иншої не буде.

Та хоч ся найде, та хоч ся найде
Все вона не рідненька,
Що ся притулить, що ся притулить,
Все вона студененька.

 

ОЙ ЗІЙДИ, ЗІЙДИ.

«Ой зійди, зійди, ясен місяцю
Як млиновеє коло.
Ой, вийди, вийди, серце дівчино,
Та промов до мене слово».

«Ох, і радаб я та виходити,
Із тобою говорити,
Так судять-гудять вражії люди,
Хотять же нас розлучити.»

«Ой, зійди, зійди, ти зіронько вечірная!
Ой вийди, вийди, дівчинонька моя вірная!

Рада зірка зійти, чорна хмара та наступає;
Рада дівка вийти, та матуся її не пускає.