Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/86

— 76 —

Ой зіронька зійшла, усе поле тай освітила;
І дівчина вийшла, козаченька та звеселила.

«Ой ти козаче, ти хрещатий та барвіночку!
Хтож тобі постелить у дорозі та постілочку?

«Ой стелиться мені широкий лист та бурковина,
А під голови голубая та жупанина.»

Ой ти, дівчино.

«Ой ти, дівчино гордая і пишна,
Чом ти до мене з вечора не вийшла?»
«Ой як я маю з вечора ходити,
Коли нас будуть вороги судити».
 «Ой нехай судять, так як розуміють,
 Прийде тая годиночка, та і понімають,
 Ой ти дівчино, мислями блудиш,
 Сама не знаєш, кого ти любиш.
Ой ти дівчино, червона калино,
Мені на світі без тебе немило;
Ти мені люба, ти мені мила,
Ти моє серденько розвеселила».
 «Ой ти, хлопчино, сивий голубоньку,
 Не суши мені мою головоньку;
 Наказав отець, наказала мати,
 Щоби з тобою не розмовляти».

Чи це тая криниченька.

Чи це тая криниченька, що я воду пив?
Чи це тая дівчинонька, що я ї любив?
 Ой, жаль серцю буде,
 Возьмуть чужі люде,
 Моя не буде!

Ой, цеж тая криниченька і ключ і відро!
А вжеж мене дівчинонька забула давно!
Ой, жаль серцю буде,
 Ой, жаль серцю буде,
 Возьмуть чужі люде,
 Моя не буде.