Перейти до вмісту

Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 12 —
В осени.


Ой йдуть, йдуть тумани
Наддністровими лугами,
Наче військо з коругвами,
А передом отамани.

Сурми боєві не грають,
І панцирики не дзвонять,
Тільки смуток навівають,
Верби віття низом клонять.

Тільки в мраці тонуть села
І уява мари плодить;
Тільки думка невесела,
Мов жебрак по душах ходить.



Жены рускія восплакашася.


Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де в які дні, в які ночі,
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, ляччині, панщині,
Руські сльози жіночі?

Скільки сердець розривалось ридаючи,
Скільки звялило страждання!
А якже мало таких, що міцніли складаючи
Слово за словом, в безсмертних піснях виливаючи
Тисячолітнє ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й стиха міркую:
Скільки сердець розбитих, могил тут розритих,
Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих,
На одну пісню такую?...