Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/25

— 13 —

На рѣках вавилонских тамо сѣдохом...

На ріці вавилонській — і я там сидів,
На розбитий орган у розпуці глядів.

Надо мною ругавсь Вавилонців собор:
„Заспівай нам що-будь! Про Сіон, про Табор !“

„Про Сіон? Про Табор? їм вже чести нема!
На Таборі — пустель! На Сіоні — тюрма.

„Лиш одну хіба пісню я вмію стару:
Я рабом уродивсь та рабом і умру.

„Я на світ народився під свист батогів,
Із невольника батька, в землі ворогів.

„Я хилитись привик від дитинячих літ,
І всміхатись до тих, що катують мій рід.

„Мій учитель був пес, що на лапки стає,
І що лиже ту руку, яка його бє.

„І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ливан,
То душа в мні похила, повзка, мов бурян

,,І хоч часом, мов грім, гримне слово моє,
То се бляшаний грім, що нікого не вбє.

„І хоч вирвеся з уст крик: „Най гине тиран!“
То не крик душі, тільки брязкіт кайдан.

„І хоч в душу вірвесь часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.

„Хоч я пут не носив на руках, на ногах“,
Але в нервах ношу все невольницький страх.

„Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну,
І свобідно в лице нікому не зірну.

„Перед блазнем усяким коруся, брешу,
Вольне слово в душі, наче свічку, гашу.