Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/26

— 14 —

„Хоч тружусь день і ніч, не доїм, не досплю,
А все чується: „Се я на панськім роблю“.

„І хоч труд свій люблю, а все чувсь гачок:
Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

„Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,
Мов чуже, для когось мушу я сторожить.

„З ким в житгю не зійдусь, все підляжу йому,
Сяк чи так вибирай, все найтяжше візьму.

„І хоч часом в душі піднімається бунт,
Щоб із пут отрястись, стати твердо на ґрунт,—

„Ах, то й се не той гнів, що шаблюку стиска,
Се лиш злоба низька і сердитість рабська!

„Вавилонські жінки, відвернувшись ідіть,
І на мене здивовано так не глядіть!

„Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,
Не прийшлось би раба привести вам на світ!

„Вавилонські дівчата, минайте мене,
Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!

„Аби вам не судилась найтяжша судьба,
Найстрашніша клятьба — полюбити раба!“

---

Ходить вітер по житі...

Ходить вітер по житі,
Мов господар з-проволу,
Колосочки налиті
Стиха стелить до долу.

І шепоче колосся:
„Вітре-брате, дай ведра,
Щоб нам ціло вдалося
Достояти до Петра.