Небо італьське, блакитне, погідне
Бачило бруд наш, пригноблення бідне.
Ґенуа довго мабуть не забуде,
Як-то гостили в ній руськії люде.
Будуть ще внукам казать против ночи:
„Дивний тут люд кочував із півночи.
Рідну Країну з слізми споминав він,
Але з прокляттям із неї тікав він.
Спродував дома поля, господарство,
Вірячи байці про Рудольфа царство.
Дома покинувши землю родинну,
Гнався, щоб мрію ловити дитинну.
Смілий у мріях, у вірі безглядний,
В дійсности, наче дитина, безрадний.
Ані порадитись, ні побалакать, —
Знав він лиш гнуться та жебрать та плакать“.
Гей розіллялось ти, руське горе,
Геть по Европі і геть поза море!
Доки Гамбурські, важкі паровози —
Де ви не ллялися, руськії сльози!
Всі з тебе, Русине, драли проценти,
Польськії шляхтичі й швабські агенти.
Що то ще жде тебе на океані?
Що у Бразилії, в славній Парані?
Що то за рай ще тобі отвираєсь
В Спіріту Санто та Мінас Джераес?…
«Струни», II.
2
