Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/52

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 40 —



В вікні стає ось і з зорою
Веде розмову тиху,
Благає Господа за мною,
Щоб відвернув все лихо;

Щоб сина їй беріг, вертав
До рідненького краю…
Добраніч, матінко моя!
Тебе я споминаю.

А батько сів понуривши
Чоло, і люльку курить;
Далеко мисли десь пустив —
Чогось то він ся журить?

Ой знаю я той смуток твій
І мисли твої знаю!
Добраніч, батьку рідний мій!
Добраніч, рідний краю!

Ой знаю я ще там в долі
Про ту одну дівчину:
Шиття зложила на столі —
Для братчика хустину,

А в оці блиснула сльоза…
Й тебе я споминаю:
Добраніч, сестронько моя!
Добраніч, рідний краю!

 

 
ДО ЛАСТІВКИ.

Люба ластівочко, милий пташку мій,
Ти мене не кидай, не лети в вирій!
Піднесись до хмари, поверни долом
Понад нашим краєм, над нашим селом!
До мого віконця, спустись, прилини,
І радісну пісню мені задзвони,
І голоском своїм тугу мні розвій —
Зажди, щебетушко, не лети в вирій!