Я іду і на віки спочину, — Моїж діти зберуть урожай! Мої діти — дочки і сини, — Усі вкупі зібравшись, вони Як почнуть до обіду сідати, Будуть хліб, що придбав я, ламати, І згадають мене у труні. І за те, що працюючи зміг Згодувати і викохать їх, То про мене їх згадка не згине, — Після мене ще довгі години Моє діло не вмре серед їх. Так, я вбогий родивсь, та в ті дні, Як вмірать доведеться мені, То не сором натомлені руки І се серце зотлілеє з муки, Положити в дубовій труні!…
Праця єдина з недолі нас вирве: Нумо до праці, брати! Годі лякатись! На діло святеє Сміло ми будемо йти. Праця єдина нам шлях уторує; Довгий той шлях і важкий, Що аж до щастя і долі прямує, — Нумо до праці мерщій! Праця не згине між людьми даремне, Сонце засвітить колись; Дякою нас тоді люде згадають, — Нум же до праці берись! Хоч у недолі й нещасті звікуєм, — Долю онукам дамо.
