Я іду і на віки спочину, —
Моїж діти зберуть урожай!
Мої діти — дочки і сини, —
Усі вкупі зібравшись, вони
Як почнуть до обіду сідати,
Будуть хліб, що придбав я, ламати,
І згадають мене у труні.
І за те, що працюючи зміг
Згодувати і викохать їх,
То про мене їх згадка не згине, —
Після мене ще довгі години
Моє діло не вмре серед їх.
Так, я вбогий родивсь, та в ті дні,
Як вмірать доведеться мені,
То не сором натомлені руки
І се серце зотлілеє з муки,
Положити в дубовій труні!…
Праця єдина з недолі нас вирве:
Нумо до праці, брати!
Годі лякатись! На діло святеє
Сміло ми будемо йти.
Праця єдина нам шлях уторує;
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до щастя і долі прямує, —
Нумо до праці мерщій!
Праця не згине між людьми даремне,
Сонце засвітить колись;
Дякою нас тоді люде згадають, —
Нум же до праці берись!
Хоч у недолі й нещасті звікуєм, —
Долю онукам дамо.
