Виборна військова старшина в українській армії заміняється призначеною російським урядом в росіян, а коли й в українців, то тільки з зрадників («изъ благонадежныхъ), і нарешті — українське військо цілком касується.
Вибори гетьмана починають відбуватися під доглядом Москви. Вживається заходів, щоб позбавити гетьмана впливу на старшину, на народ та щоб пересварити їх між собою[1].
З часом Російські царі засвоюють собі право затверджувати обраного Радою гетьмана, а нарешті, посада гетьмана касується, і робиться все, щоб навіть «время и имя гетмановъ исчезло изъ памяти людей» (лист цариці Катерини II до ген. Румянцева, що правив тоді Україною).
Старшина військова, взагалі українська інтелігенція, котра робила опір заходам російського уряду на Україні, переселяється в Росію, заганяється до Сибіру, держиться по тюрьмах, знищуєтся.
На адміністративні посади російський уряд спочатку призначає «своїх» людей, а потім українські урядові установи касуються і замінюються російськими.
Вводяться російські закони, російський суд, касується український скарб, а податки, до того ж значно збільшені, український народ примишується виплачувати Росії.
Українська церков позбавляється самостійности і підпорядковується спочатку Московському патріярхові, а пізніше Російському Синодові.
Українськи школи внищуються, а в тих, що лишаються, навчання провадиться на російській мові.
Вживання на Україні української мови в державних і громадських установах забороняється.
Україна, одно слово, через яких 120 років після складення Переяславської Умови, цілком губить свою незалежність і стає російською колонією. З пам'яти українського народа поволі вибивається не тільки «время и имя гетмановъ», а й назва рідної землі — Україна, замісць якої починає вживатися штучна назва — «Малороссія». І в той час, як недобитки української інтелігенції, «льстя себя надеждой сдѣлаться на счетъ націи хорошими владѣльцами, оставили сію націю ожидать обѣтованія Отча свыше» (автор «Исторіи Русовъ»), обмосковлюються — народ обертається в рабів.
Ще Богдан Хмельницький розгадав намір свого «союзника», «одновірного» царя Московського, і поклав був за всяку ціну розір-
- ↑ «Для нашей безопасности на Украинѣ — писав за часів царя Петра I князь Дм. Голіцин до міністра Головкіна — надобно прежде всего посѣять несогласіе между полковниками и гетманомъ; не надобно исполнять всякія просьбы гетмана… Когда народъ узнаетъ, что гетманъ такой власти не будетъ имѣть, какъ Мазепа, то надѣюсь, что будетъ приходить съ доносами… Какъ прежде я Вамъ писалъ, такъ и теперь повторяю: необходимо, чтобы во всѣхъ порубежныхъ городахъ были полковники несогласные съ гетманомъ; если будутъ несогласны, то дѣла ихъ всѣ будуть намъ открыты» — (Та ж праця Драгоманова, розділ I, ст. 69 — у Соловьова, т. XVI, ст. 40–41).
