та братів Макаренків, з другого — демагогією російської революційної демократії, яку в останній мент усунули геть большевики. Не мало допомогла останнім 39 піша дивізія. Ця частина, одна з найкращих дивізій Кавказської Армії, самочинно залишила фронт і пішла на відпочинок на Північний Кавказ, де розташувалася вздовж Владикавказької залізниці по лінії Мінеральні Води — Ростов н/Дону. Ґрунтовно розпропагована большевиками вона сама ширила большевізм навколо себе, скріпляючи його своїми активними виступами.
Звичайно, боротися з хворобою большевізму було можна й не без успіху, але рішучими, дуже діючими ліками, иноді шляхом військової хірургії, а не гомеопатичною водичкою красномовних вправ. Треба було знайти такий ґрунт, на якому можна було б об'єднати більшість населення, викинути таке гасло, перед котрим новинні були б схилитися всі инші. Таким ґрунтом для більшости населення був — національний український, таким гаслом була — ідея національного визволення українського народу, а для всього населення таким ґрунтом був увесь комплекс особливостей місцевого життя, а гаслом — економічне і політичне визволення від визискуючого центру. Але і Уряд і провідні політичні кола (з одного боку, ура-козаки, з другого — «єдинонеділимці», що гуртувалися біля Філімонова, Фендрикова, Скобцова, з третього — російська демократія на чолі з Турутіним) не могли ні стати на цей ґрунт ні приняти ці гасла. Спіраючися на такі підвалини, піднявши відповідні прапори, треба було повести таку політику, вживати таких заходів, щоби більшість постійного населення Краю відчула себе насамперед громадянами його, а тоді вже кликати його до боротьби та тільки не проти «большевиків», а проти панування чужого, зайшлого російського люду, який і після революції хотів розпоряджатися всім, як і раніш, хіба тільки в инших формах. Не можна було товкти, як це робилося, що ми, кубанці, теж руські люде, такі ж, як і большевики, тільки вони, мовляв, захворіли, а ми здорові і проти них лише доти, доки вони не вичуняють, а там будемо знову вкупі. Необхідно було руйнувати, а не скріплювати «братню» філософію фронтовиків, яка розслабляла і знесилювала відпорну силу. Треба було рішуче й твердо обрізати всі звязки з Росією, відгорожуватися від неї, переконувати, що кожний росіянин, який не визнає за кубанцем права самому по своїй волі будувати життя на Кубані і лізе до нього зі своїми порадами — є його ворог (може, це є шовінізм, але й шовінізм в відповідних хвилях життя народнього буває потрібним, і як раз в той час він і був потрібний на Кубані, щоб урятуватися від російської навали в формі большевізму). Треба було звязуватися з тими, хто був найріднішим, найближчим більшості населення, хто був в такому ж стані, як Кубань, і спільними силами кувати кращу долю.
Але це все міг робити лише свідомий переконаний кубанський самостійник з твердою волею, ясною політичною програмою. В кож-
