тяглася нарада, і вітаючи його командуючим, сказав, що на нього вся надія Кубані, і що лише він може урятувати її. Покровський упевненно відповів, що урятує[1].
Таким чином на чолі військ «незалежної Кубані» опинився чоловік зовсім їй чужий, який всього 2–3 місяці тому з'явився на її території для того, щоб організувати оборону Всеросійських Установчих Зборів; який ні військовою освітою ні досвідом не відповідав тим завданням, які мусів розвязувати командуючий військами. Ця вся історія перешкодила виконанню наміченого Гулигою плану захоплення ст. Кавказької і ліквідації в районі Тихоріцької ядра 39 дивізії.
Але, якщо ще можна було Кубані, маючи такого командуючого чи сяк, чи инак воювати проти тодішніх большевицьких главкомів на Північному Кавказі — студента прапорщика Автономова, осаула з фершалів Сорокіна, то змагатися з Гінденбурґом і Людендорфом — це вже було занадто сміло. Проте це було. Маючи в своєму розпоряджені 2–3 тисячі озброєних людей, Кубанський Уряд проголосив Кубань в стані війни з Германією після того, як серед большевицьких військ, що йшли від Ростова, була помічена присутність де-кількох німців.
Після поразки під Ейнемом та Георгієво-Афіпською, Новоросійські большевики притихли і до самого упадку Катеринодару великої активности не виявляли. Проти них оперував невеликий відділ полк. Чекалова.
З боку Темрюка й Приморсько-Ахтарської ворог великої активности теж не виявляв; там його стримували відділи вільного козацтва Бардіжа. Також було поки-що тихо й за Кубанню, де бездоріжжя перешкоджало розвитку операцій. (В той час большевики воювали, головним чином, вздовж залізниць, не відходячи в бік від них далі, ніж на гарматний стріл, і додержувалися восьмигодинного дня праці). Тут проти большевиків були відділи пол. Улагая і Султан-Келеч-Гірея.
Головні військові події відбувалися на залізницях Катеринодар–Кавказька, Катеринодар–Тихоріцька. На першому напрямку боронив столицю Краю полковник ген.-штабу Лисевіцький (під час евакуації Катеринодару він хворий залишився в ньому, і його замордували большевики); до Ейнемського бою він був ген.-квартирм. кубанського польового штабу, а потім став на чолі зформованого ним партизанського відділу; на другому — спочатку Покровський, а після призначення його командуючим — полк. Іп. Камянський.
В той час, як Лисевіцький твердо стояв на місці, або посувався наперед, відділ Покровського відходив потроху назад до Катеринодару і терпів одну поразку за другою. В наслідок цього й Лисевіцький, рівняючи фронт, мусів теж посуватися назад.
- ↑ В. Мельниковскій. «Изъ недавняго прошлаго Кубани». «Казачьи Думы», 1923 р., №7. Софія, ст. 7–8.
