згодом прибули сюди й пристали до Алексєєва генерали, що були заарештовані після корніловського виступу й сиділи в Бихові в тюрьмі (Корнілов, Денікин[1], Лукомський, Романовський, Ельснер, Марков, Ерделі).
Дійсність з перших же кроків розчарувала генералів, що до можливости використати козаків. В розпорядженні Отамана Каледіна війська було дуже мало. Полки та батареї, що почали повертатися з фронту, були вже остільки хворі большевізмом, що спіратися на них зараз — не було чого й думати, і Алексєєв приступає до організації Добровольчої Армії. Що до контингента її, то сподівалися, що до неї підуть з одного боку, найбільш здорові елементи козацтва й козацькі офіцери, що з розпуском частин, залишалися, так би мовити, без праці, а з другого — російське офіцерство і нечисленне вороже большевикам рядове вояцтво, що почали після большевицького перевороту тікати на Дон — хто, рятуючи своє життя, а хто, не бажаючи коритися большевикам.
Донська інтелігенція, особливо не козацька, була настроєна, дуже радикально. Почин Алексєєва вона вважала за «реакціонную затѣю», чому не мало допомогло «політичне оточення» його (до котрого один час належав, між иншим, і С. Мазуренко[2], яке складали переважно втікачі кадєтсько-октябристського напрямку з Петрограда й Москви (взагалі тоді Новочеркаськ став місцем осідку титулованого російського чорносотенства, що шукало захисту у «казачковъ» і «своихъ русскихъ генераловъ»), і з самого початку намагалася робити йому усякі перешкоди. Це тим легче було, що російські генерали якось не зуміли налагодити відповідних відносин з Отаманом Каледіним і його товаришем Богаєвським, хоча й бездоганними російськими патріотами, але всеж-таки козаками, які завше, як каже Б. Суворін, мають — традиціонное недовѣріе къ русскимъ «изъ Россіи»[3], — Уряд же Донський, на який впливала інтелігенція, ставився до Добровольчої Армії вороже. Взагалі утворився такий стан, що Добровольчу Армію на Дону лише терпіли[4].
Положення було скрутне. Писали, оголошували, розповсюджували відозви з закликами вступати до Армії, і майже ніхто не відгукнувся. Донське офіцерство в більшості вважало за краще залишитися «без праці», ніж служити не в своїх козацьких, а якихсь добровольчих частинах, куди навіть російське офіцерство, що, здавалося, мусіло б хмарою посунути, йшло щось дуже неохоче. Ще гірше було з рядовим вояцтвом, як козацьким, так і російським.
Грошей не було. Обіцяли союзники, але поки-що дали дуже мало. Вони не хотіли дурно витрачати кошти на підприємство Алексєєва,
