яке для них будо остільки варто, оскільки могло утворити новий протинімецький фронт. Вони самі ще не вирішили, хто краще це зробить, і, тримаючи звязок з Алексєєвим, одночасово робили заходи з'ясувати, чи не візметься за це Україна, за що вони тоді згодні були визнати її незалежність від Росії (та фактично її визнали, призначивши своїх представників при Українському Урядові: Франція — ген. Табуї, Англія — Баге); пізніше вони пропонували це й большевикам. Москва одурила й теж майже нічого не дала.
Зброї, амуніції, гармат не було.
Генерали, маючи в своїх руках «Положеніе о полевомъ управленіи войскъ», були не від того, щоб, користуючися надзвичайно широкими правами, які надає військовій владі це «Положеніе», взяти на Дону безпосереднє в своє розпорядження все, що було їм потрібне, але Донський Уряд не визнавав за ними цих прав.
Зі смертю останнього Верховного Головнокомандуючого ген. Духоніна і з захопленням ставки большевиками, легальна спадковість військової влади увірвалася, і відродити її було нікому.
«Союзъ спасенія Россіи», що доручив ген. Алексєєву справу порятунку Росії, був партійною або, вірніше, міжпартійною організацією і ніяких прав державного характеру ні Добровольчій Армії ні її проводирям надати не міг.
Ні з самого початку ні потім ніде ніяке народнє зібрання, ніякий представницький орган будь-якої частини території бувшої Росії ніяким правним актом не визнали, що проводирі Добровольчої Армії мають якусь легальну не то що цивільну, а й військову владу.
Весь час Добровольча Армія була не державним організмом, а військово-політичною організацією, без власної території, без власного населення; була організацією, яка розпоряджалася лише по праву сили, також як і большевики.
В першу добу свого існування Добровольча Армія звертала увагу, головним чином, на питання військового характеру — відродження російської армії і відбудову протинімецького фронту. Питаннями політичного вмісту вона цікавилася остільки, оскільки вони торкалися питань військових — здавалось, що як пощастить відродити армію, то тим самим уже наполовину, якщо не більше, буде розвязано й питання про заведення ладу в Росії. Питаннями цивільного керування майже не цікавилися тому, що з одного боку, були у гостях на Дону, де був власний незалежний від них апарат влади, а з другого — сподівалися, що як прийде слушний час, то вистачить «Положенія о полевомъ управленіи войскъ», щоб примусити всі органи цивільної влади працювати на себе.
Поки-що приходилося мовчати про будь-які претензії на зверхність над Донським Урядом і навіть коритися його приписам і виконувати їх на загальних підставах, бо не було реальної сили, якою можна було б ці вимоги підкрипити. Доводиться ставати перед Донським Отаманом і Урядом в ролі прохача. Уряд не охоче де-що дає, а здебільше відмовляє.
