«з'ясувалося, що частина Кубанського відділу «з оказією» (можливо, що з ген. Ерделі, який, коли Покровський приїхав у Шенджій, був уже там. Авт.) надіслала доложити, що вони підлягають лише Корнілову, і якщо їхнє командування і Кубанський Уряд чому небудь на це не підуть, то всі вони перейдуть до нас самовільно. Було вирішено, щоб не утворювати небезпечних прецедентів і не підривати принципів дисципліни, спонукати Кубанську владу до мирної й добровільної згоди».
«Почалися», розповідає той же Денікин, «томливі, довгі, нудні балачки, в яких одна сторона вимушена була доводити елементарні основи військової організації, друга ж в противовагу висовувала такі аргументи, як «конституція суверенної Кубані», необхідність «автономної армії», як підпори Уряду і т. д. Вони (кубанці) не добалакували ще одного свого мотива — страха перед особою Корнілова; як би в купі з Кубанським відділом він не проковтнув і їхню мрійну владу, за яку вони так учеписто трималися. Цей страх просвічував в кожному слові.
…Недоладна суперечка продовжувалася. Корнілов заявив категорично, що він не згоден командувати «автономними» арміями, і нехай в такому випадкові вибірають другого. Кубанський Уряд погодився, нарешті, на з'єднання армій, але устами Бича заявив, що він усувається від дальшої участи в роботі й складає з себе всяку відповідальність[1].
«Корнілов скипів, стукаючи об стіл пальцем, з надітим на нього перстнем, — його характерний рух — сказав: — ну, ні! Ви не смієте ухилятися. Ви зобов'язані робити й помагати всіма засобами командуючому армією.
…Кубанські представники попросили дозволу перебалакати між собою. Ми вийшли в другу кімнату і, накидавши там проект умови, послали його кубанцям»[2].
- ↑ Таку заяву Бич мав право скласти лише перед відповідними органами Кубанської влади, а не перед Корніловим, бо ні перед ним ні перд Добр. Армією Куб. Уряд відповідальним не був і юридично від них не залежав. Авт.
- ↑ Автор, який заховався під псевдонімом «Ник. Туземцевъ», малює в № 18 (1918 р.) «Донская Волна» цей момент трохи инакше:
«Корнілов заявив: — я влади не шукю й не хочу. Бажаєте об'єднання обох армій під моїм командуванням — чудово; а ні, так я не настоюю і зовсім відмовляюся стояти на чолі такої армії. Вибірайте, кого хочете. Після втечі з Бихова, я зібрався від'їхати до себе додому, на Сибір, і цілком усунутися від політики, але на Дону мене умовили залишитися, і я залишився. —
Звертаючися до ген. Покровського, ген. Алексєєв, що досі мовчав, сказав: — Ваша Вельможність (Ваше Превосходительство), залишіть ваше самолюбство. —
Після заяви ген. Корнілова і фрази ген. Алексєєва представник горців Султан-Шахим-Гірей заявив ген. Корнілову в імені черкесів, що черкеси всі, як один, пориваються під головне командування ген. Корнілова. Представники Куб. Уряду, беручи на увагу настрій Кубанської армії, що складалася, головним чином, з черкесів та добровольців не козаків, незадоволеної до того ж головним командуванням ген. Покровського, відчули, що у них все єдно не залишиться потрібної їм реальної сили, й погодилися на з'єднання армій під єдиним командуванням ген. Корнілова. Генерал Корнілов в свою чергу обіцяв Отаману і представникам Уряду, що зараз же після звільнення Кубані від большевиків буде скликано Краєву Раду».
Різко кидається в очі ріжниця поведінки Добровольчої Армії на Дону і на Кубані. Там проводирі її не стукали на Уряд об стіл, там вони не настоювали на підлеглості донських збройних сил їм. Чи не тому, що донські козаки були всеж-таки свої люде, яким вірили і самостійности яких не боялися, тоді як кубанці з точки погляду інтересів російської справи не зовсім були надійні. Цікава поведінка офіцерства донського й кубанського. Тоді як перше, не зважаючи на пригнічуючий авторитет добров. генералів, остільки заховує свою самостійність, що навіть в скрутному стані, коли простий розрахунок підказував
