кубанцям, серед котрих було аж три юристи: Філімонов, Бич, Султан-Шахим-Гірей.
Дійсно:
1. З зовнішнього боку протокол має вигляд умови випадкових людей, які випадково зійшлися до купи. Важко сказати, що це є умова якихсь двох організацій. Стрінулися собі люде, серед яких цілком ненароком опинилися і Командуючий Добровольчою Армією, і Кубанський Військовий Отаман, і инші трохи менш значні персони, і почали складати умову. Від чийого імені вони це робили, кого зобов'язували цією умовою — про це ні слова; лише з зазначення високих посад де-яких співучасників умови (були такі, участь котрих навіть і таким шляхом не можна з'ясувати, бо за ними ніякої посади не значиться: ген. Алексєєв, ген. Ерделі, ген. Гулига; до речі, останній чомусь і не підписав протокола, поставив літеру «Г» тай зупинився) можна догадуватися, що змовлялися всі панове в імені Добров. Армії та Кубанської Народньої Республіки і їх зобов'язували. Але якщо воно й так, то не зрозуміло, чому це робиться так урочисто з боку кубанців: тут і Військовий Отаман, і голова Уряду, і голова Парламенту (Зак. Ради) зі своїм товаришем, і командуючий кубанськими військами. Навіть в міжнародніх трактатах така помпа не потрібна, а тут же не міжнародній трактат. Перед Кубанською Народньою Республікою стоїть не держава, а приватна политично-військова організація. Кубанська тодішня конституція зовсім не вимагала участи всіх цих персон в складенні умови для того, щоб вона була дійсною. Очевидно, ця участь була обумовлена великою вагою цього акту й моменту, що викликав його, але в такому разі треба було уважніше поставитися не тільки до зовнішньої форми його, але й до змісту.
2. З боку змісту протокол також — акт далеко не бездоганний.
Які права й обов'язки поклали на себе цією умовою обидві сторони її?
Кубанці свою військову силу (вона іменується не армією, а «Кубанським відділом») віддали в повне розпорядження ген. Корнілова, не зазначаючи, на який час, для чого саме. Для чого Корнілов мав право вживати Кубанський відділ, і коли це право кінчалося — ні одного слова.
Законодавча Рада, Військовий (навіть не Краєвий) Уряд і Військовий Отаман зобов'язалися всякими способами допомагати військовим заходам Командуючого Армією, цеб-то, виконувати все, що буде вимагати для війни останній. Якщо є сумнів, чи мали право голова Уряду і Отаман брати на себе такі зобов'язання, то зобов'язувати на це парламент (Зак. Рад) навіть вкупі з головою його й товаришем, вони вже не мали абсолютно ніякого права. Та вони репрезентували всеж-таки державу — Кубанську Народню Республіку, а не якесь повітове чи губерніяльне земство, що «всемѣрно должно содѣйствовать всѣмъ дѣйствіямъ военныхъ и гражданскихъ правительственныхъ властей». А генерали, здається, й дійсно тракту-
