«Ой, пише Москаль листи до Кошового: «Ой, ідіть до мене жити
Що оддам землю да прежнью, по Дністер гряницю».
— Ой, брешеш, брешеш, превражий Москалю, це ж ти хочеш обманити;
Ой, як підем в твою землю, будеш лоби голити»[1].
Так відгукнулися козаки на заклик російського уряду.
Тоді російський уряд р. 1779 на підставі айналінованської конвенції офіційно зажадав від султана пересунення Запорожців в глибину Туреччини, і той звелів Запорожцям пересунутися далі від українського кордону за Дунай, де й дозволив їм заложити Січ[2].
Коли на Україні стало відомо, що Січ відродилася за Дунаєм, зараз же січовики потягли в Туреччину. За Дунаєм, здавалося Запорожцям, ще була козацька воля.
«Ой, деж ваша, славні запорожці,
Та вольная воля?
Наша воля по тім боці моря,
Така наша доля.»
Народня пісня[3].
Але з часом де-кому з Запорожців життя в Туреччині не подобалося. До того ж їм надокучили і постійні непорозуміння й сварки з донськими козаками, з котрими довелося жити поруч («некрасовці» або «липоване» — прийшли в Туреччину раніш від Запорожців). Одні з дозволу Австрійського цисаря перейшли до Австрії і оселилися в Банаті, біля річки Тіси, між городами Цента та Панчов[4], звідкіля згодом більша частина повернулася знову до Туреччини в район Сеймена, а менша — залишилася там; другі ж стали повертатися додому, на Україну[5].
Російський уряд, щоб збільшити кількість козаків, охочих вернутися з Туреччини, та щоб зменшити кількість бажаючих тікати з України, надумав відродити на Україні запорозьке військо і доручив Антону Головатому та Захару Чепізі збірати охочих.
Спочатку цьому війську було дано назву — «Вѣрное Войско Запорожское», а потім стали звати його «Войскомъ вѣрныхъ казаковъ
- ↑ М. Драгоманів, та ж праця, розд. I, ст. 24–25.
- ↑ П. Г. Бутковъ. «Матеріалы для новой исторіи Кавказа съ 1722 по 1803 г.». т. II, С. П. Б. 1869 р. ст. 250.
- ↑ М. Драгоманів, та ж сама праця, розділ I, ст. 32.
- ↑ О. Кондратовичъ. «Задунайская Сѣчь». «Кіевская Старина», 1883 р. № 1, ст. 49–50.
- ↑ В. А. «Сѣча — Setcsha. Поселенія запорожцевъ въ Банатѣ». «Кіевская Старина», 1882 р. № 6.
