Черноморскихъ». Першим військовим отаманом був Сидір Білий. Поселили були нове Військо спочатку біля Дніпровського лиману з Кинбурською косою, а потім р. 1790 Чорноморцям було «подаровано» землі по-між Бугом та Дністром. Незабаром на військові землі стали переселятися: січовики, котрі не пішли до Туреччини; ті, хто вертався з Туреччини; всі ті, хто шукав порятунку від панщини, яку цариця Катерина остаточно завела на Україні р. 1783 — записано було в кріпаки до 25000 Запорожців, — і військо стало зміцнюватися, вбиватися в силу. Вже р. 1790 військо мало 25 великих осель[1].
Надії російського уряду не справадилися.
Мало козаків верталося з Задунайської Січи. Це, а також і те, що запорозьких степів уже не вистачало на подарунки російським панам, привело до того, що російський уряд почав козацькі землі роздавати панам та німцям колоністам, а Чорноморців повертати в кріпаків.
«Дарувала нам цариця землю
І всі чотирі лимани,
Гей, ловіть, ловіть, хлопці, рибу
Та справляйте жупани.
Ми думали, милі браття,
Що ми жупани справляєм,
Аж ми собі, милі браття,
На ніженки кайдани заробляли»[2].
Так співали козаки про той «чорноморський подарунок».
Добре відомим шляхом Чорноморці знову тікають до Туреччини.
«Ой, дала нам Судариня землі та веліла відобрати,
А нас чорноморців в рекрути забрати.
Козаки, як це почули, стали утікати,
Стала Судариня та на них гукати:
Ой, не утікайте, славні запорожці,
Ой, я не велю вас у рекрути брати.
Ой, не можем вже себе спинити,
Було б степів наших на трое не ділити».
Народня пісня.
Щоб урятувати військо, старшини військові: Головатий, Чепіга та Сидір Білий стали домагатися від російського уряду дозволу переселитися на друге яке місце.
