Денікина. Натурально, що після цього Добр. Армія мусіла лише міцніше ухопитися за кубанців і за всяку ціну утримувати їх в сфері свого впливу й розпорядження, бо инакше ні з ким було б іти вгамовувати Росію. Правда, в минулому вони не користувалися, подібно донцям, славою добрих усмирителів, але уявляли з себе серйозну військову силу, маючи яку в своєму розпорядженні, можна було розпочинати справу.
Без кубанців же залишалося тільки одно — йти на Волгу й за Волгу. Але з ким і з чим?
Адже-ж донці, очевидно, далі Царицина й кордонів Дону не підуть; в кожному разі, поки на чолі їх стоїть ген. Краснов, про вільне розпорядження ними не можна й мріяти. А ряди добровольців за часи мандрівки по Кубані дуже поріділи. А тут ще й Краснов завдав їм удару, виключивши несподіванно для командування Добр. Армії з її частин своїм отаманським наказом усіх донських козаків (Денікин свідчить, що це дуже розстроїло де-які його частини — див. т. III, ст. 122). До певної міри підсилив Добр. Армію своїм відділом полк. М. Г. Дроздовський, але, коли буде проголошено похід в невідому далечину, чи багато встоїть перед спокусою залишитися там, де боротьба обіцяє бути більш легкою і успішною, де мирне життя вже ніби налагоджується, де у багатьох поблизу рідні, від яких вони протягом цілих років були відірвані. Добровольці переживали кризу, яка, як свідчить ген. Денікин[1], набрала глибоких і небезпечних форм. Цілі невеликі частини кидали Добр. Армію й переходили на службу в Донську (навіть джура самого Денікина подався туди). Другі тікали до Ростову, де формувалися монархічні відділи «особаго назначенія».
Нарешті, за Волгою доведеться стрінутися не з одними большевиками, а й з демократичною Росією, що також бореться проти большевиків під прапором Всеросійських Установчих Зборів, має свою армію; свій уряд, котрий претендує на значіння всеросійського. Добр. Армія спочатку теж була висунула гасло Установчих Зборів, але потім, після смерти ген. Корнілова, вона загубила його в степах Кубані. Перебравшися на Дон, Добр. Армія остаточно звільняється від цієї незручної спадщини козака-республіканця. «Переважаюча більшість командного складу й офіцерів», признається Денікин[2], «була монархістами». В частинах були таємні монархічні організації. Добровольці співали гімн, демонстративно носили романовські медалі. Сам ген. Алексєєв писав 5-VI. 1918 р. В. Шульгину:
