Проводирі Добр. Армії не могли працювати вкупі чи поруч з тими, хто в їх очах мало чим відріжнявся від большевиків, хто, на їх думку, не менше, ніж останні, був винен в розпаді армії. Очевидно, довелося б боротися на два фронти, але сили на це могло й не вистачити тим паче, що селянин піде охотніше за тим, хто обіцяє йому землю дурно, ніж за тим, хто вагається, чи віддати її навіть «по справедливій оцінці».
Отже ніяк не можна обійтися без козацтва, з його виробленою в минулому психологією елементів державного ладу, з його звичками, дисциплінованістю — принаймні спочатку, поки широкі маси російського народу не почнуть видужувати від хвороби большевізму (генерали не розуміли, що комуністичний анархізм не хвороба російського народу а одна з найміцніших рис його вдачі) і жалкувати за загубленим, зруйнованим ладом. Зараз з Добр. Армією тільки кубанці, але, може, з часом пощастить підпорядкувати собі й донців в наслідок відповідної праці над ними. Тепер центр ваги полягає в кубанцях, і їх не спускають з очей.
Становище кубанців. Не таке складне, здавалося, було становище кубанців. Для них справа ніби була ясна: їм слід було відновити працю утворення самостійної Кубані в спільці з найбільш спорідненими протибольшевицькими силами, власне, продовжувати те, на чому зупинилися в лютому в Катеринодарі. Умови для цього були сприяючі.
Хвилі незадоволення й повстання проти большевицької влади піднималися на Кубані все вище й вище. Населення вже почало шукати протибольшевицького об'єднуючого й керуючого центру, згадувати про свій Кубанський Уряд. На Донщину, в ст. Єгорлицьку, де розташувалися кубанці, почали прибувати цілі ватаги козаків. До яких це розмірів доходило, свідчить, наприклад, факт прибуття до ст. Єгорлицької 3-VI цілого полку кінноти, а через два дні ще 11 сотень. З таких втікачів та козаків, мобілізованих Куб. Урядом, склалася було й бригада Покровського, особистому ніби впливу котрого приписує єхидно Денікин її утворення[2].
Ніхто ще тоді по станицях Покровського не знав і ніякого впливу він там не мав. Уряд же й Рада дійсно користувалися пошаною, їх слухали, їх вітали. Не тільки виконували накази про мобілізацію, яких самі просили й які стрівали вигуками «ура» (ст. Дядьківська), а йшли й добровільно (ст. Павловська). Відношення населення до своєї влади і її наказів характеризують такі факти. В ст. Успенській, коли переходили її, мандруючи на Дон, скликається сход. Виступають ген. Алексєєв, Денікин, Марков, Романовський, їх стрівають голосним «ура». Далі промовляють голови Уряду й Ради, пояснюючи ціль і значіння походу. Сход просить показати йому весь Уряд і Раду
