Сторінка:Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. 1926.djvu/181

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

Добрим знаряддям в руках Добр. Армії для скріплення її звязку з Кубанню були п. п. Філімонов[1], П. С. Сушков, Д. Є. Скобцов і инші. Вони старанно роздмухували національний російський патріотизм, працюючи «не за страх, а за совість» над російською, а не кубанською справою. Вони згодні були покласти Кубань першим камнем тих крівавих сходів, по яким купка російських генералів мріяла війти в храм «єдиної неділимої». Думка про те, що мусіла пережити Кубань під московським лаптем, ніби їх не турбувала; їх засліплювала ідея відродження Росії; затуманювала їм душу мрія під «малиновый звонъ московскихъ колоколов» попасти в перші ряди її визволителів. І студенту Скобцову і полк. Філімонову однаково кортіло опинитися на сторінках історії діячами всеросійського маштабу. Що таке їхня маленька, нещасна Кубанщина? Хіба це арена для їх талантів? — їм треба більшого простору, ширшого шляху. Психологію цих панів теж добре розгадали й обрахували проводирі Добр. Армії і їх агенти. Та тільки генерали не дуже бажали бачити поруч з собою провінціяльних геніїв, і це подекуди захмарювало ідилію взаємовідносин «русскихъ людей», що, між иншим, не перешкоджало жвавій праці в напрямку розщеплення козацтва й поглиблення прірви між лінєйцями та чорноморцями.

Досі для маси козацтва слова «чорноморець», «лінєєць» були термінами скорше географічними, означаючи, хто з козаків де живе: чи на «Чорноморії», чи на «Лінії». Ніякої ворожнечі між ними не було, і всі однаково почували себе кубанськими козаками — дітьми одного Краю. Тепер же в наслідок праці Добр. Армії і її прихильників лінєйці робляться «русскими людьми», а чорноморці — «хахлами», що хотять продать Кубань Україні, яка продалася німцеві. Звичайно, чорноморці з більшим правом могли б сказати, що проводирі лінєйців продають Кубань Росії. А який продаж шкодливіший це ще питання? чи Україні, яка нічого злого не заподіяла ні козакам кубанцям, ні їх прадідам Запорожцям; чи Росії, що знищила Запорожців, а їх нащадків весь час визискувала, перешкоджаючи розвитку їхнього добробуту.

Настрої на Кубані виразно були за те, щоб покликати на поміч німців, і там, де була можливість, населення само робило це, як то сталося на Тамані. З большевиками німці вели бої, але Кубансько-Донського кордону не переступали, вичікуючи закликання з боку Кубанського Уряду, який знаходився в ст. Мечетинській в де-кілька годинах їзди від Ростову, де була ставка німецького командуючого фон Анріма. Але Куб. Уряд, мабуть, вважаючи, що він досі перебуває в стані війни з німцями, нічого не робить в цьому напрямі, ніби

  1. Про Філімонова Денікин каже, що він був центральною фігурою серед лінєйців не з причини політичного свого впливу на останніх, а тому, що боровся за отаманську булаву. «З самого початку нашої сумісної діяльности на Кубані», свідчить Денікин (т. III, ст. 204), «отаман Філімонов грав не зовсім визначену ролю. В своїй боротьбі проти чорноморської групи він шукав і завше знаходив підтримку у командування, але в боротьбі командування проти тієї ж політичної групи займав часто нейтральне положення».