науки, цілої постійної армії з осіб призивного віку без усякої ріжниці між козаками й не козаками. В звільнених від большевиків місцях відновив правний лад і дав можливість нормально функціонувати судовій й адміністраційній владі і для відповідного контроля над ними й гарантій законности їх діяльности приступив до утворення свого Донського Сенату. «Обивательське життя области», признає згодом Денікин[1], «починало входити в норму, утворюючи потроху умови зовнішнього ладу й добробуту». Розуміючи, яке велике значіння має для розвитку краю й успішної його оборони грошова незалежність, він відновляє друкування донських грошових знаків, що було ще розпочато за часів Каледіна, Щоб морально виправдати в очах населення боротьбу з большевиками, зміцнити силу його опіру й не обмежувати зміста її грубо матеріяльним моментом оборони свого добра від грабунку комуністами, Краснов розбуджує місцевий, донський патріотизм, намагається утворити все своє донське[2], в Новочеркаську поспішно друкуються свої військові устави, пишеться географія Дону, складається своя донська читанка для шкіл; росповсюджується серед населення історія Дону, і цю історію вчать по школах, де що-дня слідом за молитвою співається донський гімн. Над отаманським двірцем має свій донський прапор. З Україною, з Німеччиною налагоджуються приязні відносини. Одним словом, будується правдива держава.
Чи могла Добр. Армія спокійно все це бачити й терпіти?
Донський прапор колов добровольчим генералам очі, донський гімн був для них простою козацькою піснею, і вони глузували над «вигадками» Донського Отамана.
«Розлад між Доном і Добровольчою Армією», каже Краснов[3] «почався з дрібниць, але набрав тяжких форм в наслідок крайнього самолюбства Денікина. Його постійно дратувала думка, що Військо Донське знаходиться в добрих відносинах з німцями, і що німецькі офіцери бувають у Отамана. Ген. Денікин не думав про те, що дякуючи цьому, Добр. Армія невідмовно одержує зброю, набої, і офіцери їдуть до неї через Україну й Донщину цілком вільно, але він вбачав в цьому зраду союзникам».
Денікин добре знав це, але фарисейськи заплющував очі, виправдуючи себе тим, що зрештою військове майно, яке німці дають Краснову, а той йому — не німецьке, а бувшої російської армії. Непримиримо настроєний проти німців і українців він балакати з ними не хотів, але військового майна, яке було в їх розпорядженню, йому як раз бракувало, і він нічого не мав проти того, щоб, залишаю-
- ↑ Там же ст. 65.
- ↑ Констатуючи, що донські козаки не мали нахилу до російського патріотизму і що у них була привязаність до своїх станиць, Денікин досить іронично ставиться до донського патріотизму («родныя станицы», «родные защитники» і т. ин.) і осуджує змагання Краснова і його співробітників, розвинути його, взиваючи цей патріотизм шовінізмом. (Деникинъ, т. III, ст. 61.). Але ще з більшим правом можна назвати шовінізмом той російський патріотизм, во ім'я котрого Денікин весь час поборював і донських і кубанських і инших самостійників.
- ↑ Красновъ. Арх. Рус. Рев., т. V, ст. 204.
