чися чистеньким, вірним союзникам, незаплямованим ніякими зносинами з ворогами й зрадниками, одержувати все потрібне через Донського Отамана. Хай той каляє собі руки знайомством з людьми, які йому, Денікинові, не компанія, а він хоч з цього матиме користь, коли не можна розпоряджатися всім Доном. (Як свідчить бувший представник німецького командування на Дону, майор Кохенгаузен[1], Добр. Армія дістала від німців через кубанців 20.000 карабінів і 10.000.000 набоїв, а Краснов одержав від них зброї й всякого військового майна на 150.000 душ. За даними ж полк. Добриніна[2], кількість вояків в Донській Армії не перевищувала 52.500 душ).
Ставши істориком, Денікин тепер пише: «Навряд чи історія з точки погляду російської національної ідеї осудить ген. Краснова за те, що він р. 1918 визнав Донщину «невоюючою» проти німців стороною, скористувався забезпеченням німцями західніх кордонів области й набував за їх посередництвом військові запаси бувшого російського південно-західнього фронту. В тодішньому положенню Донщини иншого виходу не було»[3].
«Ген. Денікин», оповідає Краснов, «хотів, щоб Військо Донське було Донською Областю, з де-якою автономією; він не погоджувався визнати Донську Армію, але бажав мати донські полки там, де вони будуть потрібні; він рішуче йшов до того старого режиму про який в обставинах сучасного менту Отаман не міг і заїкнуться, і Денікин став в ворожі відносини до Отамана, вважаючи його головним винуватцем шовіністичної політики Дону. Але поки у Донського Отамана на фронті була 60.000 армія, а у нього вкупі з кубанцями нараховувалося 12.000, поки все постачання йшло через Донського Отамана, що взявся бути посередником між Україною й німцями з одного боку, й Добр. Армією з другого, Денікин мовчав».
Зате не мовчали добровольчі офіцери, які поділяли відносини свого начальства до Дону. «Що таке було Всевелике Військо Донське для офіцера Добр. Армії? Донська область, Донська губернія — і більш нічого. Козаки — четверті полки кавалерійських дивізій, штабна кіннота, захист обозів і конвой — словом, презирливо-ласкаве — «казачки»[4]. Маючи на Дону притулок, офіцерство не вважало себе будь-чим зобов'язаним, поводилося нечемно, нікого й нічого не соромлячися. Утворюючи само п'яні бешкети, воно глузливо прозвало «Всевелике Військо» «всевеселим».
Донці з свого боку не милували добровольців[5]. Коли один добровольчий полковник почав докоряти за зносини з німцями, то командуючий Дон. Армією ген. Денісов відповів, що, маючи територію
- ↑ «Протибольшевицький рух в південній Росії». Берлін, тижневик «Die Woche», 1919 р., № 40.
- ↑ «Борьба съ большевизмом на югѣ Россіи». Прага, 1921, ст. 111.
- ↑ Деникинъ, т. III, ст. 66.
- ↑ Красновъ, Там же, ст. 204.
- ↑ Констатуючи факт ворожого відношення козаків до добровольців, ген. Денікин каже, що «для такого відношення були підстави в поведінці частини добровольчого офіцерства: в їх нескромній самооцінці, в напівпризирливому відношенню до донських частин, нарешті, в настирливих вихвалках монархічними ідеями» (т. III, ст. 125).
