й народ, який її заселює, Військо Донське не може піти від них, як робить це Добр. Армія, бо «Військо Донське не мандруючий музикант, як Добр. Армія». Про це донесли Денікину, і пізніше, коли прибули союзники, то в його штабі їм так схарактерзували Донщину: «Військо Донське — це проститутка, яка продає себе тому, хто їй заплатить». Довідавшись про це, гострий Денісов, відповів: «Перекажить Добр. Армії, що якщо Військо Донське проститутка, то Добр. Армія є кіт, який користується її заробітком і живе у неї її коштом»[1].
Атмосфера напружувалася, відносини все більш і більш псувалися. Небезпечно було довго тримати й кубанців в такій атмосфері ворожнечі й самостійництва. Треба було йти на Кубань.
Відносини з Україною. Для організації походу на Кубань потрібні були гармати, рушниці, набої, амуніція і т. ин. Де-що давав Дон, але цього було мало. З Україною проводирі Добр. Армії не хотіли балакати. Вони були росіянами, для яких України «ніколи не було, немає і бути не може». Те, що Україна повернула собі незалежність, яку облудою й насильством одняла була у неї в свій час Москва, вони вважали страшним злочином, на українців дивилися, як на зрадників, і мріяли про те, щоб при першому сприяючому випадкові знову приєднати огнем і мечем Україну до Росії і відновити «порушені права» російського народу. До того ж на Україні були німці (вони прийшли туди на підставі договору Українського Уряду з Німецьким Урядом, щоб допомогти вигнати большевиків), зустрічи й балачок в котрими не можна було уникнути, а панове добровольчі генерали заховували вірність союзникам і мріяли про відродження східнього протинімецького фронту (самі ж союзники з одного боку, трохи раніш пропонували Леніну й Троцькому виступити проти німців, а з другого — майже в цей час намовляли на те ж кубанських большевиків, обіцяючи їм свою підтримку). «В кожному разі, не спонукання альтруїзму», як вірно каже ген. Денікин[2], «а збіг обставин відкинув союзників до протибольшевицького табору».
Вирішено було використати Україну через кубанців. Правда, цей крок був небезпечний. Краще було б, якби кубанці зовсім не стрівалися з українцями, але що ж робити? Треба лише вжити заходів, які б усунули до певної мірі небезпеку зближення кубанців з українцями.
В ст. Мечетинській відбувається нарада генералів (Алексєєв, Денікин, Романовський, Марков, Богаєвський) з Кубанським Урядом, Радою і командним складом, на якій ген. Алексєєв заявляє, що йому відомо, що серед кубанців є «українофільські» течії, але на самій Україні вони дуже слабі. Його приятель В. В. Шульгин за-
