раз він перехопився на козацький берег, то тому, хто гнався, хоч би навіть це була й поліція, нічого не залишалося, як на потіху вартовим козакам вилаятися та повернути назад. (Подібне згодом було і на Чорноморському побережжі: втікача, який встигав пробратися в Анапу і там одержував відповідну посвідку від команданта, повернути назад було вже неможливо)[1].
Щоб збільшити населення Чорноморії і припинити зманювання козаками кріпаків з України, на що весь час скаржилися пани, та щоб позбутися на старій Гетьманщині неспокійного елементу, що весь час мріяв про відновлення старого козацького ладу і при кожній сприяючій нагоді давав себе відчувати, — уряд російський улаштовує масові переселення на Чорноморію козаків з України, що не попали в кріпаки. (Між иншим, Херсонський губернатор, якому підлягало Чорноморське Військо, Дюк де-Рішел'є, хотів був колонізувати Чорноморію злочинцями. Та чорноморський отаман Бурсак на це не погодився).
17-III, р. 1808 вийшов царський указ про переселення на Чорноморію з Чернігівської та Полтавської губ. (стара Гетьманщина) 25.000 козаків. На підставі цього указу протягом 1809–1811 р.р. було переселено 22.206 козаків і 19.328 душ жінок та дітей. Р. 1820 переселення знову відновляється, і протягом п'яти років переходить на Чорноморію з тих самих губерній 25.627 козаків і 22.755 душ жінок та дітей. Від р. 1845 до 1850 з Полтавської, Чернігівської та ще й Харківської губерній переселяється 8.500 козаків і 7080 душ жінок та дітей. Разом протягом 40 літ було переведено з України на Чорноморію та записано в чорноморські козаки по-над 100.000 душ[2].
Хоч ніби-то переселення було й добровільне, проте народ прозвав його некрутчиною. Та й про яку добру волю можна казати, коли під час першого переселення Малороссійскій генерал-губернатор, князь Я. Й. Лобанов-Ростовскій, наказував полтавському та чернігівському губернським правлінням переселяти ті козацькі родини, «гдѣ болѣе дѣвокъ и вдовъ, въ бракъ еще вступить могущихъ, по уваженію малаго числа женскаго пола, нынѣ въ черноморскомъ войскѣ состоящаго»[3].
- ↑ Ф. Щербина. «Бѣглые и крѣпостные въ Черноморіи». «Кіевская Старина». 1883 р., № 6, ст. 234–239.
Цит. «Записка» Барилка і Кіяшка, ст. 44.
- ↑ С. Ж. «З історії колонізації Чорноморя». «Правда». 1889 р., № 5.
Н. С. «Изъ исторіи малороссійскихъ казаковъ въ концѣ XVIII и въ началѣ XIX вѣка». «Кіевская Старина», 1897 р., № 5, ст. 481; № 10, ст. 130; № 11, ст. 155.
Ф. А. Щербина, «Исторія Кубанскаго Казачьяго Войска», Екатеринодаръ, 1910 р., т. I, ст. 53–70.
Його ж цит. «Бѣглые и крѣпостные въ Черноморіи», ст. 238 і «Колонизація Кубанской области», ст. 534.
И. Попко. Цит. праця.
Цит. «Записка» Барилка і Кіяшка.
- ↑ Н. С. Та ж праця, «Кіев. Ст.», 1897 р., № 5, ст. 467.
