майже виключно зв росіян, поляків, донців. Судову Палату дають не Кубані, а Дону. З часів Державної Думи виникає питання про відчинення нового Окружного Суду на Північному Кавказі. Кубань просить відчинити його чи в Майкопі чи в Армавірі, а Петербург рішає відчинити на Тереку в П'ятигорському, недалеко від Владикавказу, де такий Суд є.
Поштове Окружне Управління відчиняється не в Катеринодарі, а на отшибі у Владикавказі.
Навіть такої установи, як Контрольна Палата, Кубань не має (відчитується перед Ставропольською Палатою).
Коли до вищесказаного додати, що Кубанське Військо з своїх військових капіталів не могло витрачати навіть на найпекучіші потреби краю без дозволу російського уряду більше 300 карб., то стане зрозумілим, в яких лабетах кубанці жили 125 років (з р. 1792 до 1917).
За цей час російський уряд досяг того, що українське населення краю загубило розуміння національної єдности Кубані з Україною. Велика Революція застала на Кубані етнографічну масу, добрий десяток тисяч російських «культуртрегерів», москвофільську козацьку (в той же час здебільшого «ура-козацьку») інтелігенцію та де-кілька десятків свідомих українських громадян, розпорошених по краю від Новоросійська до Ставропольщини, від Ельбруса до Кущовки (на 500 депутатів Краєвої Ради останніх було де-кілька душ).
І тому, коли прийшов «слушний час», козацтво Кубанське не сказало того слова, яке воно могло б сказати, не ступило на той шлях, на який повинно було б ступити.
Більше п'ятидесяти років після того, як переселилися Чорноморці, на Кубані існувала «хапатня» (скільки забажав та подужав і де б не надумав, там і брав, і косив, і випасав). Тоді козак знімав шапку перед новим переселенцем з України, перед «дядечком», перед «братіком» і просив: «Не минайте, ріднесенький, нашого куріня (на Чорноморії ще казали «нашої слободи»). Та в нас вам, дядечку, і те й се, та в нас вам, братіку, і земля й вода… риба в нас, раки… тирса — товаряки не видно… бджоли — парої беремо… Допоможемо вам і хату поставити». «Дядечко» й «братік» були не чужі люде, то були діти та унуки Запорожців, родичі їхні та знайомі чи селяне-хлібороби з Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини, з колишніх степів запорозьких чи й з инших місцевостей України. Тоді «дядечко» й «братік» думали-гадали, де їм зручніше осістися: а чи на Кирпилях, чи на Понурі, чи на Калаусі, чи може податися на Лінію — на Лабу. Розшукували курінь, де живуть родичі, знайомі, і там осідали,
Нових переселенців радо записували в козаки. Козацтво збільшувалося і зміцнювалося.
