Після цієї революції козак, не дочекавшися, коли городовик піде геть, дає йому спокій і береться утворювати кращі умови життя, рятувалися від злиднів.
Козаки обезголовлені, вони не мають своєї інтелігенції. Старшина військова та «чиновництво» — відрізана скибка: московська школа з козацьких синів витворила «їх високоблагородій», а «їх високоблагородія» не дуже часто цікавляться долею свого народа; козаки, так званих, інтелігентних професій — адвокати, судді, інженери і т. д. — їх де-кілька десятків душ на цілу Кубань — це — утвір тієї ж школи, це — більше люде «20 числа». Священники, вчителі й міська інтелігенція — в більшості люде чужі краєві, дбають, головним чином, лише про свій «промисел», а вчителі-кубанці — майже всі дивляться на світ Божий очима російських інтелігентів-заробітчан. Так звана, ідейна російська інтелігенція живе переважно по містах і до станиць не доступиться; вона бавиться в «союз русскаго народа» (праві) чи веде партійну роботу між своїми земляками городянами (с.-д., с.р., к.-д.). Козацька ідейна молодь («образовані» козаки) — не численна, і вона заклопотана «общечеловѣческими интересами», иноді витрачаючи всю свою енергію на поборення «украинскаго сепаратизма».
Козацької національно свідомої (української) інтелігенції ще менще і розкидана вона по краю…
Нема кому ковакам-хліборобам і раду дати.
Козаки хлібороби проводирів своїх виділяють з поміж себе. Не дуже вчені ці проводирі — вчилися вони в учительській семинарії, в фершальській та в двухкласовій чи однокласовій школі. Багато їм можна закинути де-чого — козацьке хліборобське населення в переходовий мент свого життя спромоглося лише на таких проводирів — але вони (імена і прізвища їх всім кубанцям відомі) почали вчити кубанців покладатися не на «начальство», не на уряд російський, а на себе. Вони — сіль землі кубанської в останні 10–15 років життя її перед революцією р. 1917 — не хто ж, а вони ввели козаків на шлях самодіяльности.
Були діячі маштабу краєвого, але кожна станиця мала й своїх, котрі служать громаді в повнім розумінню того, що, крім них, нема кому працювати на ниві громадській.
Працюють проводирі без плану, без певної системи (иноді, ніде правди діти, не забуваючи й про себе), як уміють, так і працюють, і роблять багато помилок, бо й їм немає кому ради дати. З ким справді порадитися може громадський діяч — станичний отаман чи гурток хліборобів, що оточують отамана і втілюють в життя ту чи иншу добру думку? З священником? Чужий він, і до нього люде більше звертаються тоді, коли треба задовольнити потреби релігії, обряду. Учителі? (В станиці п'ять, десять, двацять, трицять учителів.) Який же з учителя порадник у справах громадських (в значній їх більшості). З багатьма з них добре «пульку записати», в «банчок» чи в «триньку» пограти, а не радитися… Сотенний командір, коман-
