мавпує та незрозумілим для себе самого чином формально переписує чужі назовництва. Не місце тут розправлятися про походження західних літературних мов, про освітню ролю католицизму, про співвідношення між абстрактно-аналітичним та конкретно-художнім мисленням, про переваги та недоліки символізму і мотивації у назовництві. Але є фактом, що Чехи від порівняно недавнього часу (1920і роки) називають артистів умільцями, а театр — дівадлом. І нічого їм за те не є. Думаю, що нарід цей буде жити.
Мені заперечували добрі знайомі, що, мовляв, ми запізнилися з впровадженням чеського досвіду відродження мови, винаходу власної термінології. Щасливий єсмь, що не йняв-єм віри тим зневіреним „прагматикам“. Нині не лиш Поляки чи Французи наново починають лінґвістичну борбу, але от недавно довідав-єм ся, що Німці геть вигнали зі свого компутера англійську мову. Навіть слово E-mail замінили. Ніхто, отже, не може знати, як ся оберне доля. З чим Україна дійсно запізнила, — то це з обожнюванням англійської мови (у побуті та техніці; чиста наука — справа иньша). В Европі засилля англійської мови почалося після війни, у нас — нині. Освічена людина не повинна забувати, що уніфікація (з'одначення) просто не може не супроводжуватися диверсифікацією (урізноманітненням). Інакше людство (як, зрештою кожна самореґульовна складена система) вмре. З точки соціяльної психології (коли хочете — нехай вам буде і „соціоніка“), справа з тим безпорадним „запізненням“ виглядає іще простіше. Одні люде вічно гадають: як-то воно буде, „куди вітер повіє“, і як-би то їм скористатися вдало з політико-соціяльних обставин. А другі́ люде ці обставини створюють. Для СЕБЕ.
Аґресивність мови у називанні на свій лад нових (хай навіть імпортованих) понять — критична умова її живучости. Якщо немає аґресивности своєї мови — її заступає аґресивність чужої. Мало того, що, скажімо, ро́сийська чи польська має багато запозичень із західних мов, то українська до цього ще й докладає: з одного боку, природними стараннями Інтера, українська мова „збагачується“ ро́сийсько-польськими перекладами з попсутої Англо-Саксами чи Фра́нками латині, а з другого боку, стараннями малодушно-запопадливих рідно-зневірених „европеїзаторів“, долучає, до вже засвоєних раніше, потоки нових „сьогоденних“ Інтеро-американських шедеврів, попередньо спотворених на хох-
