На цю тему в нас писали, і все ще пишуть. Пишуть багато, та ще більше говорять. Говорять усі, і скрізь, а пишуть по журналах[1], у ґазетах, видають окремими книжечками[2]. Говорять і пишуть, а проте раз-у-раз доводиться до неї завертатись — паки й паки, мовляв Модест Пилипович-Левицький.
Здебільшого, пишуть і говорять про дві справи: про лєксичний матеріял і правопис, деколи зачеплять і за фразеольоґію. Й я хочу говорити у своїй статті про ці справи. Тільки ж я підходжу до них трохи инакшо не спеціялізувати мені хочеться поодинокі явища, а провести якусь загальну лінію, де ці явища виходять ілюстраціями мною сказаного. І все, що я тут кажу, зосереджується тільки коло двох пунктів: а) коло „москвофільства“ наших авторів [не жахайтеся слова, шановний читачу!] у сфері — мови й б) коло своєрідного консерватизму нашої громади в поглядах на все нове, що в нас твориться на тому полі.
Під „москвофільством“ у сфері мови я розумію ось що: приймати те, що від чужих народів попадає до скарбу нашої мови, не від них безпосередно, а просіяним крізь московське сито [це проявляється й у правописі чужих слів, і в відміні, й у роді, який прикладаємо до чужих слів і т. д.); іґноруючи закони української граматики, заводити в нашу мову московські форми оминаючи свої власні фрази, брати московські; дослівно перекладати [а то й не перекладеними лишати] слова й вислови з московської мови, не додивляючись до того, чи вони відповідають духові нашої мови, чи ні й т. д.
- ↑ Див. Вол. Гнатюк: „Літ. Наук. Вісн.“ 1922.: кн. II. (ст. 173), VIII. (ст. 164), 1923.: кн. II. (ст.178), кн. III. (ст. 273), VI, (ст. 175), X. (ст. 176); Модест Левицький: „Воля“ 1920: IV, зш.:3-5, ст. 111, 176, 225.
- ↑ Є. Чикаленко: „Про укр. літер. мову“, Перемишль, 1920.; О. Курило: „Уваги до сучасної української літературної мови“, Київ, 1920; Д. Николишин: „Недостачі укр. письменницької мови“, Коломия, 1923.
