Віддавна по словниках та фільольоґічних розвідках у нас указувано на те, що українська мова не любить накопичувати шелестівок і всякими способами це накопичування обминає. Одним із таких засобів є чергування в із у, і з й у назвуку (Unlaut) слів (учитель — вчитель, іду — йду), та той закон у практиці в літературній мові лишався, здебільшого, мертвим: деякі автори так, бувало, укладали слова одні за одними, що коли б їх було вимовити так, як їх написано, то можна було б собі поламати зуби. Тим то новіщі письменники почали додивлятися до цього закону й використовувати його у своїх писаннях — ясна річ, уникаючи непорозумінь, які з цього могли б вийти.[1] Алеж, як загалом узяти, то в тому напрямі в нас панує великий консерватизм, і звичайні автори (не поети, не письменники) мало коли цього закону у своїх писаннях придержуються. Ще більше. Проти здвоєного приіменика в у формі ув іде гостра боротьба. Хоч усі пишуть увійти, увірвати, увіходити…, де появляється здовоєне в у зложених дієсловах як приросток — у самому приіменику форма ув (у відомих, зрештою, випадках) їх чогось разить. Вони вважають її формою вуль-
- ↑ Та й то зміст речення все вкаже, що́ ми маємо на думці. Річ у тому, що слово саме для себе не дає ще змісту; воно набірає значіння аж у реченні, у звязку з инчими словами. Тим то, коли дехто виступає проти паралєльного вживання, н. пр., слова вплив і уплив, вникнути й уникнути (самі про себе це слова ріжні, з ріжними значіннями), відповідно до того, де місце тим словам, чи після слова з голосівкою чи шелестівкою на кінці — то він не бере на увагу цієї граматичної „істини“, такої для нашої мови елєментарної. А то ж і значіння приім. у (нім. bei) з род. відм. саме про себе инче, ніж значіння є (нім. in з асс. або lос.), а проте ми в обидвох випадках уживаємо обох форм (Поляки й Москалі — ні!), відповідно до того, чим кінчиться попереднє слово: я в батька, він у батька, я йду в ліс, ідіть у ліс і т. д.
бисто ніяк не міг зрозуміти, чому так зазвято розкритиковано слово „залізна валка“, й радий був би, як би це слово таки в нас прийнялося, побіч „поїзду“, взятого нами від Москалів, і „потягу“, запозиченого від Поляків. Про слова „вантага“, „вантаж“ „вантажити“; „вантажний поїзд“ чи „валка“ нічого й говорити — краще що й годі придумати. А то були ще там слова на „буфет', „перон“ і т. д. Варто б було тоді нашим критикам пізнати чеські, сербські чи инчі які (а не тільки московські) залізничі назви з їх vlak-ами (хоч у них є й „pojezd“), zavazadl-ами, přednost-ами, nastupišt-ями — слова, що теж; може, зпочатку неприємно вражали вухо, але до них із часом усе привикло, і вони вже не можуть „не подобатися“. А Чехи то просто майстри в витворюванні своєї власної термінольоґії!
