та ніби-тодивних форм, і не думаючи, що над ними колись дискутували, сварились, гарячились, чи добрі вони, потрібні й т. д. Так воно буде і з тими новотворами та з тими всіма новизнами, що їх тепер уводять наші письменники та автори. Досить, щоб яке слово, утворене в дусі народньої мови, щоб яка форма чи звуковий закон, вигрібаний із народніх низів, чи з забуття, прийнялися в письменстві, щоб наше вухо собі їх засвоїло, щоб усі вони через дім, школу, товариські зносини, ґазету, добралася до нового покоління, — й ніхто не думатиме над тим, яке то це та те слово, яка то форма й т. д.[1].
Але ж буває, що „зорґанізований похід“ проти нових слів, і ориґінальних, і гарних, і утворених у дусі народньої мові або взятих із скарбу її та тільки перенесених на инчу ділянку, що такий похід може справі зашкодити й нефахову, некритичну публику „озброїти“ проти них[2]; тим то я хотів би тут, на кількох прикладах, і звернути увагу й на цей бік справи, обмежуючись одним явищем із поля фонетики, одним із відмінювання, й кількома з словотвору (новотворами).
- ↑ Доволі тільки вказати на такі цілком штучно утворені погані слова, як: „позаяк“ у значінні „бо“ (в народі воно живе, на Підгіррі, в Гуцулів, але у значінні „оскільки“), або „звіт“ у значінні „звідомлення“ (по старо-укр. воно зовсім не те значить), або безліч инчих слів (світлина, вдаряк, змаг, прагнути до чогось, зам. змагати, рватись до чогось, пор. прагнула виразно до утворення об'єднання лівої частини, прагне до усталення правопису, пише д. Йогансен, — у нас кажеться тільки: прагнути чогось, пор. Слов. Грінч. III, ст. 401). Деякі з них поприймалися так, що треба попросту війну вести з ними (напр., „позаяк“)…
- ↑ Я маю, н. пр., на думці фейлєтони „Нової Ради“ проти тої залізничої термінольоґії, що її пробували були завести на Україні. Я докладно не пригадую собі всіх цих термінів, але ж знаю, що деякі з них були дуже влучні, ориґінальні й сутоукраїнські. Я осо-
не доводилося чути ніяких заміток щодо неольоґізмів, напр., Кониського (а їх сила, й багато з них дуже гарних), зате за Куліша й Старицького писали багато, а ще більше говорили. Те саме робиться й на наших очах. Про москалізми, н. пр., у драмах Тобілевича з інтеліґенського життя ніхто не згадує, навпаки, ще й підносять раз-у-раз його „крилаті слова“. А ось про Винниченка пущено раз думку, що він пише мало не по-московському, й ця лєґенда шириться собі та шириться. Про новотвори Винниченка в дусі народньої мови, новотвори, що принялися в нас, про його деякі гарні інтеліґенські вислови, які встигли перейти вже в писання нового покоління, ніде ніхто нічого не каже…
