Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/102

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 101 —

своїх окопах кидали шапки в гору і кричали, аж земля дрожала, до Сагайдачного: "Пускай батьку з Ляхами умирати!“ А сегодня що? Сегодня Низ і Хмельницький лучать ся з Татарами, щоби своїх кривд доходити...

— Випиймо на сей смуток! — перервав Заґлоба. — Що се за трійняк!

— От коби Бог позволив як найскорше вмерти, щоби не дивити ся на домашну війну — говорив дальше старий хорунжий. Спільні провини мають ся обмивати в крови, але буде се кров братня. Бо хтож на Низу? Украінцї. А хто в війску князя Яреми? хто по панських залогах? Украінцї. А чи мало їх в короннім обозї? А я сам хто такий? Ох, нещасна Украіно!

— Не горюйтеж вже так мосцї хорунжий! — сказав пан Скшетуский — бо сльози нам стають в очах. А може єще і погідне сонце нам засьвітить!

Але сонце власне заходило, і єго послїдні промінї падали червоним блеском на білий волос хорунжого.

В містї дзвонено на "Ангел Господен".

Вийшли. Пан Скшетуский пішов до костела, пан Зацьвілїховський до церкви, а пан Заґлоба до Допули в Дзвонецький Кут.

Темно вже було, як знов зійшли ся над берегом Тасьминової пристани. Люди пана Скшетуского сидїли вже на байдаках. Перевізники зносили єще вюки. Зимний вітер тягнув від поблизького Тасьминового уйстя до Днїпра, і не показувало на погоду. До сьвітла огню, що горів на березї, вода в ріцї полискувала кровавою барвою і утїкала в темну далечінь.

— Но, щаслива дорога — говорив хорунжий, стискаючи сердечно руку молодця. — А пильнуй ся васць.

— Нїчого не занедбаю. Дасть Бог, що ся незадовго побачимо.

— Хиба в Лубнах, або в княжім обозї.

— То вашмосць таки на певно до князя?

Зацьвілїховський піднїс в гору рамена.

— А що менї, коли війна, то війна.

— Бувайже здоров, мосцї хорунжий.

— Нехай тебе Бог провадить.

— Віве валєкве (жий і будь здоров) — кликав пан Заґлоба. — А