Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/103

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 102 —

коли вода занесе васцї аж до Стамбулу, то кланяй ся Султанови. Або нехай там! Чудесний се був трійняк! Брр! як ту зимно.

— До побаченя!

— До побаченя!

Заскрипіли весла і вдарили об воду. Байдаки поплинули. Огонь, що горів на березї, почав ся скоро віддалювати. Через довгий час видїв єще Скшетуский старечу стать хорунжого, осьвічену поломінею костира, і якийсь смуток стиснув єго нагло за серце. Несе єго ся вода, несе, але віддалює від жичливих сердець і від коханої дївчини, від знаних місць; несе єго невмолимо як судьба, але в дикі сторони, в темряву…

Виплинули з уйстя Тасьмину на Дніпро.

Вітер свистав, а весла плюскотали рівномірно і якось смутно. Перевізники почали сьпівати:

”Ой, то не пили пилили,
Не тумани уставали…“

Скшетуский завинув ся в бурку і ляг на постели, зробленій для него жовнїрами. Почав думати про Єлену, про се, що она єще не в Лубнах, що Богун лишив ся, а він відїзджає. Лихі прочутя і журби насїли на него як стадо ворон. Почав їх відганяти, аж ся змучив, думки єму ся мішали якось дивно зі свистом вітру, плюскотом весел і з піснями рибаків — аж заснув.


IX


На другий день рано збудив ся здоровий, відсьвіжений і веселїйший. Була чудова погода. Широко розлиті води Днїпра морщили ся легенькими морщинами від теплого і легкого подуву вітру.

Береги були в туманї і зливали ся з поверхнею води в одну безкраю рівнину. Ржендзян пробудивши ся і протерши очи, аж ся перестрашив. Глянув здивованими очима довкола, а не побачивши нїде берегів, сказав: