шовому, Тугай-беєви і старшині — і вийшли з кімнати.
По хвилї радісні крики на дворі дали знати, що депутация сповнила порученє.
— Нехай жиє наш кошовий! нехай жиє кошовий! — кликали тисячні голоси з такою силою, що здавало ся, що стїни радного дому трясуть ся в своїх основах.
Рівночасно гукнули вистріли з самопалів і піщелїв.
Депутация вернула і знов забрала своє місце в кімнатї.
— Мостиві панове! — сказав Хмельницький, коли на дворі трохи притихло. — Ви мудро осудили, що кошовий отаман справедливий чоловік. Але коли отаман не зрадник, то хто зрадник? Хто має приятелїв межи Ляхами, з ким вони входять в зносини, до кого пишуть листи? кому поручають особу посла? хто зрадник?
Говорячи се, Хмельницький підносив щораз висгае свій голос, і кидав грізно очима в сторону Татарчука і молодого Барабаша, неначеби хотів на них показати. В кімнотї почав ся шепіт і кілька голосів закликало: "Барабаш і Татарчук!“ Декотрі курінні отамани почали між собою скоро нараджуватися, а межи депутациєю дали ся чути оклики: "На погибель!“
Татарчук зблїд, а молодий Барабаш почав глядїти по присутних здумілими очима. Єго лїнива думка силувала ся через якийсь час відтанути, о що єго оскаржують, аж вкінци сказав:
— Не буде собака мяса їсти!
Сказавши се, зареготав ся сьміхом ідіоти, а за ним і иньші. І нагло більша часть курінних отаманів почала реготати ся, сама не знаючи чому.
З за вікна доходили щораз голоснійші крики. Шум людської филї кріпшав з кождою хвилею.
Але Антон Татарчук встав і звернувши ся до Хмеьницького почав говорити:
— Що я вам зробив, мостивий гетьмане запорожський, що настаєте на мою смерть? В чім я ту винен? Писав до мене лист комісар Зацьвілїховський, тай що? Таж і князь писав до кошового. А чи я відобрав лист? А чи я відобрав, то щоби зробив? От пішовби до писаря і казавби собі прочитати, бо нї писати, нї читати не вмію. І ви би все знали, що є в листї. А Ляха я на очи не видїв. Отже чи я зрад-
