Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/14

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Моспанє, степи тепер спокійні; знаю ся я з ними не від нинї, а то, що мене сегодня стрінуло, се людська злоба і інвідия (зависть).

 — А хто на єгомостя так завзяв ся?

 — Довгоби говорити. Сусїд то лихий мостивий наміснику, що субстанцию (майно) менї знищив, з посїдлости мене виганяє, сина менї побив, — і от! — як васць видиш ще і на житє моє настає.

 — А бож то васць не носиш шаблї при боцї?

В могутнїм обличу Абданка блиснула ненависть, очи загоріли понуро і він сказав повільно і твердо:

 — Ношу, і так менї Боже допоможи, иньших рекурсів (средств) проти своїх ворогів шукати не буду.

Поручник хотїв щось говорити, коли нагло від степу роздав ся тупіт коний, а радше поспішний хлюпіт кінських копит по розмоклій траві. Сейчас надбіг намісників челядник, що тримав варту, і оповістив, що наближають ся якісь люди.

 — То певно мої — сказав Абданк, — котрі лишились за Тасьмином. Я, не сподїваючись зради, обіцяв ту на них ждати.

По якійсь хвили громада їздцїв окружила колесом горб. До блеску огню видно було кінські голови з створеними нїздрями, порскаючі від умученя, а над ними похилені облича їздців, що прислонюючи долонями очи, дивилися бистро до сьвітла.

 — Гей люди! Хто ви? — запитав Абданк.

 — Раби божі! — відповіли голоси з темряви.

 — Так, то мої молодці — повторив Абданк, звертаючи ся до намісника. — Бувайте! Бувайте!

Декотрі позлазили з коний і зближили ся до огню.

 — А ми спішили, спішили батьку. Що з тобою?

 — Засідка була. Федько зрадник знав про місце і чекав вже ту з другими. Мусів виїхати завчасу передімною. На аркан мене імили.

 — Спаси Господи і сохрани! А що то за Ляшок коло тебе.

 — То добрі други — відповів Абданк. — Слава Богу, я цілий і живий. Сейчас їдемо дальше.

Новоприбувші почали розгрівати долонї над огнем, бо ніч була холодна, хоч погідна. Вони зівсім не виглядали на реєстрових Козаків, що не мало здивувало пана Скшетуского, тимбільше, що