до опору проти шляхти. Але що то добрий, людяний чоловік, то тримав їх у себе і не оголошував. Отже Хмельницький запросивши Барабаша до себе в гостину до Чигирина, післав тодї своїх людий до єго хутору, котрі письма і привівілєї в жінки видурили — із ними втїк. Страх, щоби з того не вибухла яка ребелїя (повстанє), як було Остряницї, бо як кажу, се страшний чоловік, а утїк не знати куди.
На се пан Скшетуский:
— А то лис! в поле мене вивів. Казав менї, що з козацьким полковником князя Д. Заславського. Таж я єго сеї ночи на степу стрінув і увільнив від аркана.
— Господе Боже, що васць, говориш? Се не може бути!
— Може бути, коли було. Казав, що з полковником у князя Заславського і що єго післав гетьман великий з листами до Кодака до пана Ґродзїцкого. Але я в се вже не вірив, бо не їхав водою а перекрадав ся степом.
— То чоловік хитрий, як Одисей! І деж єго васць стрінув?
— Над Омельничком по правім боцї Дніпра. Видко на Сїч їхав.
— Хотїв Кодак обминути. Тепер розумію. Людий з ним було богато?
— Було з яких сорок. Але приїхали запізно. Колиби не мої, булиб єго старостинські слуги задушили.
— Кажеш вашмосць старостинські слуги. Се важна річ!
— Так сам менї сказав.
— Звідкиж староста міг знати, де за ним шукати, коли ту в містї всї голови тратять, не знаючи, де він ся подїв?
— Сего і я не розумію. Може Хмельницький брехав, і звичайних опришків назвав старостиньскими слугами, щоби тим яркійше зазначити свою кривду?
— Се не може бути. Але то дивна річ. Чи вашмосць знає, що є гетьманські листи наказуючі Хмельницького ловити і арештувати?
Намісник не вспів відповісти, бо в тій хвилї війшов до гостинницї якийсь шляхтйч з великим галасом. Тріснув дверима раз і другий а розглянувшись гордо по кімнатї, закликав:
— Чолем вашмосцям! — Був то сороклїтний чоловік, низький з загонистим облнчем, до якої то загоностости причиняли ся особливо вибалушені очи, що як баньки сидїли на верху голови, вічно рухливі
