— чоловік мусїв бути дуже живий і скорий до гнїву.
— Чолем вашмосцям! — повторив голоснїйше і острійше, коли нїхто не відповідав.
— Чолем, чолем! — відізвало ся кілька голосів.
Був то Чаплїньский, підстароста чигиринський, повірений слуга молодого хорунжого, пана Конєцпольского.
В Чигиринї не люблено єго, бо був великим завадиякою, тягав ся по судах, але що мав за собою плечі, то не один мусів з ним полїтикувати.
Одного Зацьвілїховського поважав, як всї иньші, задля єго поваги, чесноти і хоробрости. Тож побачивши єго, приближив ся до него, і склонивши ся досить гордо Скшетускому, сїв коло них зі своєю лямпкою меду.
— Мосцї старосто — спитав Зацьвілїховський, — чи знаєш, що ся діє з Хмельницьким?
— Висить моєцї хорунжий, як я Чаплїньский, так він висить, а як єще дотепер не висить, то буде висїти. Тепер коли є гетьманські листи, нехай я єго лиш дістану в свої руки!
То кажучи, вдарив кулаком в стіл, що аж напій порозливав ся зі шклянок.
— Нерозливай вацьпан вина! — Сказав пан Скшетуский.
Зацьвілїховський перервав:
— А чи єго вашмосць дістанеш? Прецїнь утїк, і нїхто не знає, де він є?
— Ніхто не знає? Я знаю. — Як єм Чаплїньский. Пане хорунжий, знаєш Федька. Отжеж той Федько єму служить але і менї. Буде він Юдою для Хмеля... Богато говорити. Вдав ся Федько в приязнь з молодцями Хмельницького. Спритний хлоп. Знає о кождім кроцї. Обовязав ся менї доставити єго живого чи мертвого і виїхав в степ якраз перед Хмельницьким, знаючи, де єго має чекати. А чортів син проклятий.
То говорячи, знов вдарив в стіл.
— Не розливай вацьпан вина! — повторив з притиском пан Скшетуский, що від першого погляду почув якусь нехіть до сего підстарости.
Шляхтич почервонів як бурак; блиснув своїми вибалушеними очима, думаючи, що се зачіпка, і глянув визиваючо на Скшетус-
