Їздцї бігали по березі, крутили ся, випитували ся о щось людий, вкінци почали кричати на плинучих:
— Стій! стій!
Заґлоба глянув і зимний піт обляв єго від стіп до голови — пізнав Богунових семенів.
Дійсно був се Антін зі своїми людьми.
Але як сказано, пан Заґлоба нїколи на довго голови не тратив; прикрив очи рукою нїби то як чоловік, що добре не довиджує, вдивляв ся в другий берег через якийсь час, вкінци почав кричати, як би хто єго зі скіри обдирав:
— Дїти! се Козаки Вишневецького! Женїть скоро до берега! Вже ми тих, що там лишили ся, мусимо віджалувати і порубати пором, бо инакше нам всїм погибіль!
— Скорше скорше порубати пором! — кликали иньші.
Счинив ся крик, серед котрого не було чути накликувань зі сторони Прохорівки. В тійже хвили пором зашкребтав о прибережну рінь. Хлопи почали вискакувати, але одні не вспіли єще висїсти, як другі вже рвали латви порому і гатили сокирами в дно. Нищено нещасливе судно зі встеклостию, рвано на куснї, а перестрах додавав їм сил.
А через сей час пан Заґлоба кричав:
— Рубай, ломи, рви, пали, ратуй ся! Ярема іде! Ярема іде!
Так горлаючи, справив своє здорове око на Єлену і почав ним значучо моргати.
Тим часом на другім березї на вид нищеня судна змогли ся крики, але що се було задалеко, то не можна було зрозуміти, що там кричали. Вимахуванє руками було подібне до грізьби, і се лишень збільшувало поспіх з яким нищено пором.
Судно зникло за хвилю, але нагло зі всїх грудий вирвав ся оклик грози і переполоху.
— Скачуть у воду! плинуть до нас! — верещали хлопи.
І дійсно, на сам перед оден їздець, а за ним кількеде-
