— Ну, а вацьпан? — питав пан Скшетуский, звертаючи ся до Литовця.
Шляхтич підніс меч, як тростину, і махнув ним кільканайцять разів, що аж в воздусї засвистало і вітер повіяв по присутних.
— А нехайже васцї Бог секундує (помагає)! — закликав Скшетуский. — Дістанеш напевно службу у князя.
— Бог бачить, що єї бажаю, бо мені в ній певно меч не заржавіє.
— Але дотеп до решти, — сказав пан Заґлоба — бо не вмієш ним васць так добре обертати.
Зацьвілїховський встав, і оба з намісником збирали ся виходити, коли нараз війшов до гостинницї чоловік білий як голуб і побачивши Зацьвілїховського, сказав:
— Мосцї хорунжий, пане комісару, я до вас умисно!
Був се полковник черкаський Барабаш.
— То ходи вашмосць до мене на кватиру — відповів Зацьвілїховський. — Ту вже так ся з чуприн курить, що і сьвіта не видко.
Вийшли разом, а з ними Скшетуский. Зараз за порогом Барабаш спитав:
— Чи нема вістий про Хмельницького?
— Є. Утїк на Сїч. Отсей офіцир стрічав єго вчера на степу.
— То не водою поїхав? Я вислав післанця до Кодака, щоби єго ловили, але коли так, то дарма.
Се сказавши, Барабаш закрив руками очи і почав повторяти:
— Ісусе Христе! Ісусе Христе!
— Чого васць так непокоїш ся?
— А чи вашмосць знаєш, що він мені зрадою видер? Чи знаєш, що то значить опублікувати такі документи на Сїчи? Ісусе Христе! Єсли король не зачне війни з бісурменами, то се іскра на порох...
— Вашмосць заповідаєш ребелїю (повстанє)?
— Не заповідаю, бо єї бачу, а Хмельницький лїшпий від Наливайка і від Лободи.
— А хто за ним піде?
— Хто? Запороже, реєстрові, міщани, хуторники, чернь — і такі от!
