ду. Засїдки не дуже бою ся, маючи шаблю при боцї і купку людий.
Сказавши се, попрощав намісник старого хорунжого і вийшов.
Над містом сьвітила така ясна луна від костирів порозкладаних на ринку, що виглядало, начеб цілий Чигирин стояв в огни. Гамір і крики взмогли ся єще з настанєм ночи. Жиди зівсїм не показували ся зі своїх домів. В однім місци громада чабанів сьпівала сумну степову пісню. Веселі Запорожці танцювали коло огниш;, кидали в гору шапками, стріляли з пістолїв і пили горівку квартами. Денеде счиняла ся бійка, яку мусіли усмиряти люди підстарости. Намісник мусїв собі робити дорогу держаком від шаблї і, слухаючи сего гамору і вереску, хвилями думав, що то вже зачинає ся повстанє. Також здавало ся єму, що товпа дивить ся на него грізними очима і від часу до часу прочував ся єму тихий прокллін. Вухах дзвеніли єму єще слова Барабаша: “Ісусе Христе! Ісусе Христе!” — і серце почало єму бити сильнійше.
Тимчасом чабани сьпівали щораз голоснійше, а Запорожцї палили з самопалів і гуляли при горівцї.
Стрілянина і оклики у — га! у — га! доходили до ух намісника навіть тоді, коли вже ляг спати в свої й кватирі.
Кілька днів опісля віддїл нашого намісника посував ся жваво в сторону Лубнїв. Переправивши ся через Днїпро, ішли широкою степовою дорогою, що лучила Чигирин з Лубнями, ідучи через Жулки, Сїм Могил і Хороль. Другий такий гостинець ішов зі столиці князя до Київа. В давнійших часах, до битви під Солиницею, сих доріг зівсїм єще не було. До Київа треба було їхати з Лубнїв степом і пустинею; до Чигирина була водна дорога, з поворотом треба було їхати на Хороль. А взагалї сі заднїпрянські добра були пустинею, мало що більше заселеною, як Дикі Поля, і туди часто навідували ся татарські загони і Запорожцї.
