і нічлїги. Був се лиш початок сїчня 1648 року, але дивна, виємкова зима зівсїм недавала ся в знаки. В воздусї пахло весною; земля розмякла і сьвітила порозливаними водами, на полях була зелень, а сонце парило так сильно, що в полудни подорожним кожухи до плечий прилипали.
Віддїл намісника значно побільшив ся, бо в Чигиринї прилучило ся до него волоське посольство, котре вислав господар до Лубнїв під проводом пана Розвана Урсу. При посольстві було кільканайцять жовнїрів почетної сторожі і вози з челядию. Крім сего їхав з намісником наш знакомий пан Лонґінус Подбіпєнта, гербу Зервікаптур, зі своїм довгим мечем під пахою і з кількома слугами.
Сонце, чудова погода і запах надходячої весни упоювали серця веселостию. Намісник тимбільше був веселий, що вертав з довгої подорожи під княжий дах, що був заразом єго дахом, вертав, справивши ся добре, отже і певний доброго принятя.
Але єго веселість мала і иньші причини.
Крім ласки князя, котрого намісник любив з цїлої душі, чекали на него в Лубнях і одні чорні очи солодкі як мід.
Очи сї належали до Ганусї Божобогатої - Красїнської, двірської панни княгинї Ґризельди, що була найгарнїйшою дівчиною межи всіма двірськими панями, великої баламутки, за котрою пропадали всї мущини на княжім дворі в Лубнях, а она за нїким. На дворі княгині Ґризельди панувала сувора обичайність, однак се не перешкаджало молодїжи поглядати на себе горіючими очами і зітхати. Отже пан Скшетуский посилав свої зітханя до чорних очий, так як і другі, а коли бувало лишав ся сам в своїй кватирі, то брав лютню в руки і сьпівав:
"Ти є специял над специялами!“ —
або знов:
"Як татарська орда.
Береш в ясир корда (серця)!“
Але що він був чоловіком веселим а притім жовнїром дуже замилованим в своїм званю, отже не брав собі сего дуже до
