добре зацвило там житє аж тодї, коли сї землї перейшли в руки князїв Вишневецьких. Князь Михаїл, оженивши ся з Могилянкою, почав старанно упорядковувати свої заднїпрянські посїлости, стягав людий, заселював пустки, запевнював свободи до трийцять лїт, будував монастирі і впроваджував своє княже право. Навіть і такий поселенець, що осїв на сих землях не знати як давно і думав, що сидить на своїм власнім ґрунті, радо ставав княжим чиншівником, бо за сей чинш ішов під могучу княжу опіку, котра єму давала захист і боронила перед Татарами. Але правдиве житє зацвило доперва під желїзною рукою молодого князя Яреми. Єго панованє зачинало ся зараз за Чигирином, а кінчило ся аж ген під Конотопом і Ромнами. Хоч не був се єще весь княжий маєток, бо почавши від Сандомирського воєвідства, мав він землї в Волинськім, Руськім і Київськім воєвідстві, але надднїпрянські посїлости були як-би єго власною державою.
Татарин довго чигав над Орлом чи над Ворсклою і вітрив, як вовк, нїм відважив ся пустити коня на північ. Місцеві неспокійні ватаги повступали на княжу службу. Желїзна рука князя уняла в карби свавільників і вони тепер сторожили границь аго маєтностий.
Отже зацвило житє і зароїло ся всюди. На слїдах давних шляхів побудовано дороги; ріки пообкопувано греблями, котрі мусїли сипати невільники або поволи закріпощувані хлопи.
Там де колись шумів вітер по очеретах а по ночах вили вовки і топільники, тепер гуркотїли млини. Поверх чотириста колїс, не числячи густо розсїяних вітраків, мололо збіже на самім Заднїпровю. Сорок тисяч чиншівників платило чинш до княжих кас, лїси зароїли ся пасїками, на окраїнах поставали щораз нові села, хутори і слободи. На степах, побіч диких табунів, пасли ся цїлі стада свійської худоби і коний. Непроглядний одностайний виднокруг дібров і степів причепурив ся димами з хатів, золоченими копулами церков і костелів — пустиня переміняла ся в залюднену країну.
Отже пан намісник Скшетуский їхав весело і не спішив ся, так якби через свої посїлости, маючи скрізь запевнені постої
