будемо їхати.
— Позволите панї, що вам поможу — сказав намісник.
Пішли обоє до карити, але коли тілько станули напротив себе по обох сторонах її дверцят, шовкові вії очий князївни піднесли ся і її зір упав на лице намісника, як ясний сонячний промінь.
— Якже маю дякувати вашмосцї — сказала голосом, що видавав ся намісникови солодкою музикою — якже маю дякувати, щось обстав за славою мого батька і за тою кривдою, що єго стрічає від найблизших кревних.
— Мосця панно! — відповів намісник, а чув що єго серце тає, як той снїг на весну.. — Так менї Боже допоможи, що я за сю подяку готов в огонь скочити, або і кров свою проляти, а що охота так велика, то і заслуга меньша, і тому не годить ся менї приймати подяки.
— Єсли вашмосць пан нею погорджуєш, то як убога сирота не маю як оказати своєї вдячности.
— Не погорджую я нею — говорив щораз живійше намісник, — але бажаю заробити собі на так велику ласку довгою і вірною службою, і о се тільки прошу, щоби мене панї на сю службу ласкаво зволила приняти.
Князївна, чуючи сї слова спаленїла і змішала ся, потім поблїдла нагло і підносячи руки до лиця, відповіла смутним голосом:
— Така служба могла-би вацьпану принести хиба одно нещастє.
А намісник нахилив ся через дверцї карити і так говорив тихо а сердечно:
— Принесе, що Бог дасть, а хочби навіть і біль, то я прецїнь готов упасти вацьпаннї до ніг і о ню просити.
— Не може се бути, лицарю, щоби вацьпан доперва мене побачивши, мав таку велику охоту до сеї служби.
— Як лиш я тебе побачив, том відразу забув про себе, і бачу, що вільному жовнїрови доведе ся хиба перемінити ся в невільника, але така мабуть вже Божа воля.. Любов, се так як стріла, що несподївано прошиває грудь, і от вже чую єї вістрє, хоч вчера самбим сему не вірив, якби менї був хто сказав се.
— Коли вашмосць вчера не вірив, якжеж я маю повірити нинї?
