— Час о тім вацьпанну найлїпше переконає, а щирість мою можеш бачити хочби й тепер, не тілько в очах, але і в обличу.
І знов шовкові вії очий князївни піднесли ся і єї зір стрінув ся з мужеським і щирим обличем молодого жовнїра і з таким замилованим поглядом, що темні румянцї покрили єї лице. Але вже не спускала очий в долину і він через хвилю пив солодість єї чудових очий. І так глядїли на себе як два єства, що стрінувши ся чи то на гостинци, чи на стені, чують, що себе вибра ли відразу, і котрих душі зачинають, зараз до себе взаїмно горнути ся, як два голуби.
Але ту хвилю запалу перервав їм острий голос княгинї Константинової, що кликали князївни. Надїйшли вози. Слуги стали переносити на них пакунки і за хвилю все було готове.
Пан Розван Урсу, чемний бояр, відступив обом женщинам власну колясу, намісник сїв на коня. Рушено в дорогу.
День вже хилив ся до вечора. Розлиті води Кагамлика сьвітили золотом заходячого сонця і багряного зарева. Високо на небі посували ся стада легоньких хмарок, що червонїючись краями, линули поволи до границь овиду, неначе ішли спати десь до незнаного пристановиска. Пан Скшетуекий їхав з боку коло князївни, але не бавив єї розмовою, бо говорити з нею так, як перед хвилею, при других не міг, а пусті слова не хотїли єму якось через горло пролїзти. В серцю тілько чув радість, а в голові шуміло єму щось, як вино.
Цїла каравана посувала ся жваво наперед, а тишину переривало тільки порсканє коний і дзвенькіт стремен. Волоські жовнїри, їдучі на задних возах, розпочали сьпівати сумну волоську пісню, а коли скінчили, роздав ся носовий голос пана Льонґіна, що сьпівав набожну пісню. Тимчасом смеркло ся. На небі замиготїли зьвізди, а з вогких лугів вставали білі тумани як безкрає море.
Вїхали в лїс, але ледви уїхали парусот кроків, як дав ся чути кінський тупіт, і перед караваною показало ся пять їздцїв. Були се молоді князї, котрих погонич повідомив о пригодї, що стрінула їх матїр, отже спішили їй на зустріч, везучи з собою віз запряжений в чотири конї.
