— Чи то ви, синки? — закликала стара княгиня.
— Ми, мамо!
— А ходїть близше!... Завдяки отсим іхмосцям, не потрібую вже помочи... То мої синки, котрих поручаю ласцї І. М. панів: Симеон, Юр, Андрей і Миколай — а то хто пятий? — сказала, придивляючи ся пильнійше. — Гей, єсли старі очи єще видять напотемки, то Богун — що?
Князївна подала ся назад в середину коляси.
— Чолом вам, княгине, і вам князівно Єлено! — сказав пятий їздець.
— Богун! — говорила стара. — Від полку приїхав-єсь, соколе? А з теорбаном? Витайже, витай! Гей, сини! Просила я вже І. М. панів на нічліг до Розлогів, а тепер і ви їм поклоніть ся! Гість в дім, Бог в дім! Будьтеж іхмосдьове на наш дім ласкаві.
Булиги поклонили ся шапками.
— Просимо покірно вашмосцїв в низькі пороги.
— Вже менї пообіцяли, і єго високість пан посол і пан намісник. Будемо гостити знаменитих кавалєрів, тілько що они привикни до ріжних специялів на дворах, тож не знаю, чи їм буде смакувати наша убога паша.
— На жовнїрськім, не на двірськім хлїбі, ми виросли — сказав пан Скшетуский.
А пан Розван Урсу додав:
— Пробував я вже хлїба по шляхотських домах і знаю, що і двірський єму не дорівназ.
Вози рушили наперед, а стара княгиня говорила дальше:
— Давно се вже, давно минули для нас лїпші часи. На Волини і на Литві є єще Курцевичі, що жиють по великопанськи, але они убожших кревних не хочуть знати, за що нехай їх Бог скарає. У нас майже козача біда, що нам вашмосцьове мусите вибачити і щирим серцем приняти се, на що щиро просимо. Я і пять синів сидимо на однім селї і кільканайцять слободах, а з нами і єще ся їмосцянка на опіцї.
Намісника дивували сї слова, бо чув в Лубнях, що Розлоги були великою маєтностию, а по друге, що належали колись до князя Василя, вітця Єлени. Однак не випадало єму питати ся,
