в який спосіб перейшли в руки Константина і єго вдови.
— То їмосць панї маєш пять синів? — запитав пан Розван Урсу.
— Малам пятьох, як львів — відповіла княгиня, але найстаршому Василеви поганцї очи викапали смолоскипами в Білгородї, і від сего єму і розум надпсував ся. Коли молоді підуть на виправу, то я сама лишаю ся дома з ним тільки і з сею їмосцякою, з котрою більше біди як потїхи.
Згірдний тон, з яким стара княгиня говорила про князївну, був так очевидний, що се звернуло увагу намісника. Закипів гнївом і мало не сказав поганого проклону, але слова застигли єму на устах, коли глянувши на князївну, побачив при місячнім сьвітлї, що єї очи заляли сльози.
— Що є з вацьпанною? чого плачеш? — запитав з тиха.
Князївна мовчала.
— Я не можу знести слїз вацьпанни — говорив пан Скшетуский, а видячи, що стара княгиня заговорила ся з паном Розваном Урсу і не дивить ся в єго сторону, налягав дальше: — На Бога, промов хоч слово, бо Бог видить, що кров і здировіє віддавбим, щоби тебе потїшити.
Нагло почув, що оден з їздцїв напирає на него так сильно, що аж конї отирають ся боками.
Розмова з князївною була перервана, отже пан Скшетусшй здивований, і розгнїваний, звернув ся до сьмільчака.
До сьвітла місяця побачив пару очий, що дивили ся на него зухвало, визиваючо а заразом глумливо.
Очи сї сьвитили страшно, як очи вовка, серед лїса.
— Що до біса, — подумав намісник — чорт, чи що? — І заглянувши з близька в ті горіючі очи спитав:
— А чого то васць так напиразш конем і вдивляєш ся в мене очима?
Їздець не відповів нїчого, лиш все вперто і зухвало вдивляв ся в намісника.
— Єсли тобі темно, то могу викресати огню, а єсли гостинець затїсний, то гайда в степ! — сказав намісник сердитим голосом.
