— Гей, здурів, ошалїв! А де голова, Козаче? Що ся з тобою дїє? Чи ти хочеш погубити і нас і себе? Се є жовнїр Вишневецького і намісник, визначний чоловік, бо від князя їздив до хана в посольстві. Нехай єму під нашим дахом волосок з голови спаде, знаєш, що буде? Зараз воєвода очи зверне на Розлоги, єго пімстить, нас нажене на чотири вітри, а Єлену забере до Лубнїв — і що тодї? Чи нападеш на Лубни? Спробуй, то побачиш. Хилить ся шляхтич до дівчини, нехай ся хилить, як приїхав, так і поїде, і буде спокій. Отже гамуй ся, а як не хочеш, то їдь, звідкись приїхав, бо нам єще ту спровадиш нещастє!
Козак гриз вус і сопів, але зрозумів, що княгиня має слушність.
— Они завтра відїдуть, — сказав — і я ся погамую, але нехай лишень чорнобрива до них не виходить.
— А тобі що? Щоби думали, що єї замикаю? Отже вийде, бо я сего хочу. Ти ся менї в хатї не розпоряджай, бось не господар.
— Не гнївайте ся княгине. Як не можна инакше, то буду для них солодкий, як турецькі бакалїї. Зуба на зуб не поставлю, шаблї анї діткну ся, хочби мене гнїв мав пожерти, хочби душа мала плакати. Нехайже буде ваша воля!
— А так то і говори, соколе, возьми теорбан, заграй, засьпівай, то і на душі стане тобі лекше. А тепер ходи до гостий.
Вернули назад до гостинної кімнати, в котрій князї, не знаючи як бавити гостий, все їх запрошували, щоби були собі раді і все кланяли ся по пояс. Пан Скшетуский глянув остро і гордо Богунови в очи, але не знайшов в них зачіпки анї визову. Обличе молодого підполковника було ясне і веселе. Намісник приглядав ся єму уважно, бо перше в темряві не міг бачити єго рисів. Тепер побачив юнака, стрункого як тополя, зі смаглявим лицем, прикрашеним чорним буйним вусом. Веселість єго облича продирала ся через украінську задумчивість, як сонце через хмару. Чоло мав високе, на котре спадала чорна чуприна, обтята рівно над рясними чорними бровами. Орлиний ніс, роздуті ніздря і білі зуби, що полискували при кождій усьмішцї, додавали єще принади сему буйному типови украінської кра-
