ятелем нашого намісника. Він відзначав ся тим, що завсїгди був залюблений. Переконавши ся про нещирість Ганусї Божобогатої, звернув був своє чутливе серце до Анєлї Лєньскої, що була рівнож на жіночім дворі, а коли она, місяць тому назад, віддала ся за пана Станїшевского, тодї Володийовский, щоби ся потїшити, почав зітхати до старшої княжни Збараскої Анни, кревнячки князя Вишневецького.
Однак знав добре, що піднїсши так високо очи, не міг мати найменьшої надії, тимбільше, що і по княжну вже зголосили ся свати: пан Бодзїньский і пан Лясота, в імени ленчицького воєводовича пана Пшиємского. Отже оповідав нещасливий Володийовский нашому намісникови про свої нові гризоти, познакомлюючи єго з двірськими новинами і таємницями, однак сей слухав одним ухом, бо мав голову і серце заняті чим иньшим. Колиби не сей неспокій, що звичайно ходить в парі з любовію, хочби і взаімною, бувби пан Скшетуский чув ся щасливим, вернувши по довгій неприсутности до Лубнів, де єго окружили жичливі товариші і гамір жовнїрського житя, з яким він був так зжив ся. Бо Лубні, хоч були укріпленою панською резиденциєю, проте під зглядом величавости могли ся рівнати зі всїма осїдками короленят, а ріжнили ся від них лиш сим, що житє в них було суворе, війскове. Хто не знав тамошних звичаїв і порядків, той, хочби приїхав в найспокійнїйшім часї, міг думати, що там готовить ся якийсь воєнний похід. Було там більше жовнїра як дворян, желїзо впадало в очи більше як золото, гомін труб давав ся чути частїйше, як гамір забав і бенкетів. Всюди панував взірцевий лад, і незнана деинде карність; всюди роїло ся від лицарства з під ріжних хоругвів: панцирних, драґонських, козацьких, татарських і волоських, під котрими служило не лише ціле Заднїпровє, але також охоча шляхта зі всїх сторін Річи посполитої. Хто хотїв вишколити ся в лицарськім ремеслї, той ішов до Лубнів, отже були там і Украінцї, і Мазури, Литовцї, Малополяне, навіть і Прусаки. Піші полки і артилєрия, або так званий ”огнистий“ люд, складали ся переважно з вибраних Нїмцїв, нанятих за високий жолд. При драґонах служили головно місцеві, при татарських хоругвах Литовцї. Малополяне горнули ся найрадше під панцирні стяги. Князь не позволяв лицарству киснути, тому в обозї панував безнастанний рух. Одні полки виходили на зміну до станиць і паланок, другі
