а за водою видко єще було козацький насип, з поза котрого боронили ся так розпучливо Запорожцї Лободи і Наливайкова кінниця. Але насип поріс вже густо цїлим гаєм корчів і молоднику. Сюда то ховав ся Скщетуский перед двірським гамором і замість стріляти до птаства, роздумував; ту ставав перед очима єго душі образ коханої дївчини, викликуваний памятию і серцем ту, серед мраки, шуму очеретів і мелянхолїї місцевости, шукав потїхи в своїй тузї. Але пізнїйше почали падати часто дощі, що заповідали прихід весни. Солониця перемінила ся в розтопіль, що годї було з під даху вихилити ся, отже намісник зістав позбавлений і сеї одинокої потїхи, яку знаходив в сих самітних проходах. А тимчасом зростав єго несупокій — і зівсїм слушно. Мав він спершу надїю, що Курцевичева приїде з Єленою до Лубнів, як лиш княгини удасть ся позбути ся Богуна. Але тепер і ся надїя пропала. Слота попсувала дороги, а степ на кілька миль по обох боках Сули перемінив ся в величезне багнище. Щоби через него переїхати, треба було чекати, доки горяче сонце не виссе надміру води і вогкости. Через сей цїлий час мала Єлена позіставати під опікою людий, котрим Скшетуский не довіряв, бо знав, що єму не раді. Вправдї, для свого власного добра, повинни були дотримати єму слова, і майже що не мали иньшого виходу, але хтож міг знати, що придумають, на що ся відважуть, особливо, коли мали над головою страшного ватажка, котрого очевидно заразом і любили і бояли ся. Легко би єму було і присилувати їх, щоби віддали дївчину, бо і такі случаї нераз лучали ся. Таж прецїнь свого часу товариш нещасного Наливайка, Лобода, присилував паню Поплїнську, щоби єму віддала за жінку свою вихованицю, хоч дівчина була шляхтянкою з доброго роду. А коли було правдою, що говорено про величезні Богунові богацтва, то міг їм заплатити і за дївчину і за втрату Розлогів. А опісля — що? Опісля — думав пан Скшетуский — повідомлять єго глумливо, що вже ”по гарапі“, а самі утечуть десь в литовські або мазовецькі пущі, де їх навіть могуча княжа рука не досягне. На саму гадку про се тряс ся пан Скшетуский як в пропасници, термосив ся як вовк на ланцуху і жалував свого лицарського слова, даного княгини — і не знав, що має робити. А був се чоловік, що не любив давати
