Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/77

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 76 —

— Не говорив нїчого. Король правдоподібно до смерти не перестане думати про війну, але Річ посполита війни не хоче.

— А говорили в Чигирині, що грозить козацька ребелїя?

— Видно, що васцї дуже обіти допікають. Що до ребелїї, то треба знати, що єї перед весною не буде, бо хоч ся зима легка, але зима зимою. Маємо доперва 15 лютого, кождого дня можуть єще прийти морози, а Козак не рушить ся доти, доки не може ся окопати, бо вони з за окопів бють ся страшенно, але в отвертім поли не вміють собі дати ради.

— Як так то треба навіть на Козаків чекати?

— Подумай також вацьпан, що хочбись підчас ребелїї знайшов своїх три голови, то єще не знати, чи будеш звільнений від обітів, бо що иньшого Хрестовцї або Турки, а що иньшого свої, так би сказати, діти єюсдем матріс (тої самої матери).

— Ах Господи! Отсе менї вацьпан забив сука в голову. От десперация! Нехайже менї ксьондз Муховєцкий розвяже сї сумнїви, бо инакше не буду мати і хвилини спокою.

— Певно, що розвяже, бо се учений і побожний чоловік, але певно, що він не скаже нїчого иньшого. Беллюм цівілє (війна домашна), се війна між братами.

— А колиби бунтівникам прийшла чужа поміч?

— Тодї що иньшого. Але тепер могу одно васцї порадити: чекай і будь терпеливий.

Але пан Скшетуский сам не міг пійти за тою радою. Щораз то більше збирала єго туга, двірські урочистости єго нудили, не міг знайти розради межи милими приятелями. Вкінци панове Бодзїньский, Лясота і Розван Урсу виїхали, а по їх виїзді настав спокій. Житє почало плинути звичайним ходом. Князь був занятий оглядинами величезних дібр, і що раня замикав ся з комісарями, що приїздили з цїлої Украіни і з Сандомирщини, — так, що навіть і війскові вправи рідко коли відбували ся. Веселі офіцирські бенкети, на котрих говорено о будучих війнах, нудили пана Скшетуского; отже з рушницею на рамени утїкав над Солоницю, де колись Жулкевский побив Наливайка і Лободу. Слїди сеї битви вже затерли ся давно, так в людській памяти, як і на побоєвищу. Лишень від часу до часу викидала земля з свого нутра побілїлі кости,