Володийовский підійшов до Литовця.
— Моспане — сказав, — недавнось сюда прибув, але бачу, що з тебе не який небудь баламут.
— А то чому, братеньку добродїю, а то чому?
— Бо вжесь нам ту збаламутив найгарнїйшу дївчину.
— Добродїю! — сказав Подбіпєнта, складаючи руки, — що вацьпан найлїпшого говориш?
— Глянь вацьпан на панну Анну Божобогату, в котрій ся ми ту всі позалюблювали, як она на вацьпана завертає оченятами. Стережи ся лишень, щоби васцї не пошила в дурнї, так як нас пошила.
Сказавши се, Володийовській обернув ся на пятї і відійшов, лишаючи пана Льонґіна в остовпіню. Не сьмів він навіть зразу глянути в сторону Ганусї і доперва за якийсь час кинув незначно оком — та аж задрожав. З поза рамени княгинї Ґризельди глядїло на него дїйсно двоє горіючих оченят, уперто і з цїкавостию. — "Апаґе сатанас“ (відійди сатано) — подумав Литовець, і почервонївши як бурак, утїк в другий кут салї.
Однак покуса була тяжка. Сей чортик, що виглядав з за плечий княгинї, був такий принадний, ті оченята сьвітили так ясно, що пана Льонґіна аж тягнуло щось, щоби єще хоч раз в них подивити ся.
Але зараз пригадав собі на свій обіт, перед очима станув єму Зервікаптур і предок Стовейко Подбіпєнта, три стяті голови, і страх єго зібрав. Перехрестив ся отже і сего вечера вже більше в сей бік не дивив ся.
Але зараз на другий день раненько прийшов на кватиру до пана Скшетуского.
— Пане наміснику, а скоро вирушимо? Щож там вашмосць чув про війну?
— Видно дуже пильно васцї. Будьже терпеливий, доки не затягнеш ся під стяг.
Бо пан Подбіпєнта не був єще записаний на місце помершого Закшевского. Мусів чекати аж вийде квартал, а се мало наступити аж першого цьвітня.
Але було єму очевидно пильно, тому питав дальше намісника:
— А не говорив Я. О. князь нїчого в тій справі?
